Я прийшов до тями на лаві автобусної зупинки.
Очі пекло вогнем, ледве їх розплющив. Наче з далекого розфокусу побачив перед собою п’ять пар ніг. Одна пара точно моя. Впізнав свої геть заригані мокасини. Інша пара, здається, належала Катерині. Її блакитні кросівки теж були мені знайомі. Кому ж належать ці черевички-човники чорного кольору, на пласких підборах?
Сили підняти голову, впущену на груди не вистачило. Дві інші пари ніг були лапами. Мені навіть здалося, що з-під попелястої шерсті стирчать невеличкі ратиці. Нарешті сфокусував погляд і зрозумів, що вони належать попелястому пуделю. Висолопивши язика, він часто дихав, прискіпливо дивлячись на мене злими чорними оченятами. Від його шиї угору забиралася шкіряна поворозка. Ковзнувши поглядом по ній, я наткнувся на суху руку, вкриту пігментним ластовинням. Насилу піднявши голову, побачив перед собою типову британську пенсіонерку, старушенцію, трохи схожу, ги-ги, на Катерину (такий само іспано-прованський типаж).
Подумалося: «Отак, певне, виглядатиме моя подруга у свої вісімдесят».
Гострий ніс, блакитна кучерява зачіска-перманент, нитка перлин на сухій жилавій шиї, суворо підібгані вуста.
— Ну от, здається, приходить до тями, — промовила десь поруч Катерина.
Мені дійсно поволі легшало. Очі і скроні палали вогнем, але це ятрення здавалося навіть приємним, таким, як свербіння від укусу комара, коли довго тримаєшся, а потім починаєш чухати, аж щелепи зводить і мурашки по шкірі. Довкруж голови тхнуло болотом і чимось таким, схожим на запах покійника в затхлій кімнаті. Я всівся на лаві і декілька разів голосно позіхнув.
Віскі ж називався «Mortloch», тобто «Мертвий лох», — згадалася чомусь етикетка на пляшці. Він мене і вбив. Ай, лох я, лох, так зганьбитися при дівчині, на яку маєш плани!
Провівши пальцями по чолу і скронях, я відчув, що їх вкриває шар слизької рідини.
— Курва-мама, що це?
— Тобі зробилося погано і я не знала, що робити. Ніс якусь ахінею про бійку з дияволом, потім блював, аж поки не впав на лаву. А тут повз нас проходила оця пані і люб’язно визвалася допомогти. Вона, здається, медик і в неї із собою була мазь, якою вона намастила тобі чоло, скроні й очі. Минуло п’ять хвилин — і ти майже оговтався. Як почуваєшся?
— Наче нормально, а де мій рюкзак?
— Теж історія та ще... Тільки ти вибіг із закладу на вулицю, я одразу рушила за тобою. Стояв біля рогу церкви і той во...
— Блював?
— Ще й як! Я попросила тебе почекати мене на вулиці і побігла по рюкзак, але, уяви собі, закладу не знайшла.
— Як не знайшла?
— Отак, він зник, наче його і не було...
— Що за хрінь! Може, ти просто заблукала, тут же всі вулички схожі одна на одну. Ну, та нічо, завтра знайдемо.
— Ти хоч пам’ятаєш, як він називався?
— «Thistles», тобто «Чортополох».
— Ви не знаєте, де тут поблизу бар «Чортополох»? — спитала Катерина у старушенції.
— Нема тут і ніколи не було бару з такою назвою, — показуючи жовті конячі зуби, проказала стара з характерним шипінням, ніби в горлі у неї стирчала кістка. — Здається, є у районі Ньюхевена, але то далеко. А тепер go home, and sleep.
— Так, так, додому й спати, ми зрозуміли. Дякуємо, вері сенкс, ви врятували мого друга.
— Not at all. Help is my work. Good night, — і пішла геть.
Дивлячись услід, я помітив, як її «човники», підбиті маленькими підковками, цокаючи, інколи висікали іскри. Луна металевих кроків розливалася порожньою о цій порі вулицею, рясно освітленою помаранчевим сяйвом неонових ліхтарів. Поруч із хазяйкою, злісно озираючись на нас, трусив сріблястий пудель.
Додому ми їхали на автобусі, заплативши за квитки по фунту з носа. Це були мої останні гроші.
Ще в автобусі зі мною почали коїтись справжні дива. Здавалося, я божеволію. То мені несподівано закортіло почати іржати, як кінь, і стрибати на місці.
Потім пакистанець (в Единбурзі взагалі повно пакистанців), що сидів на лаві праворуч, здався волохатим чортом і я вже хотів кинутись на нього, аби випхати з автобуса геть. Ледве стримався, втупившись у вікно.
Голос Катерини, що оповідала історію свого розлучення із бой-френдом (почав бухати і все частіше розпускав руки), звучав то далеко-далеко, то надто гучно. Потім з подивом роздивляючись пальці на руках, відкрив їх для себе в новій вражаючій якості. Вони видовжилися настільки, що я почав обмацувати ними стіни і вікна будинків, що колихалися за вікном у ритмі аргентинського танго, розхитуючи автобус.
— Орку, з тобою все гаразд? — зазирнула в мої розширені зіниці Катерина.
— Ги-ги-ги, еврісінг із окей, — промимрив я, і зрозумів, що прямо зараз мушу кинути свою подругу і влаштувати особисте побачення з Единбургом, якого я так і не побачив через ці кляті сейли.
Місто манило мене і кликало. Будинки намагалися вступити в діалог, роззявляючи гігантські пащеки арок і аркад, блимаючи неоновими очима вивісок і вікон. Дерева щось шепотіли, обіцяючи розповісти сотні нечуваних казок та містерій.
— Куди ти? — схопилася Катерина, коли я без попередження чкурнув до сходів, що вели на перший поверх нашого двоповерхового автобуса.
— Не переймайся. Я ще піду погуляю. Сі ю...
Глава восьма
І понісся я нічними вулицями Единбурга, підстрибуючи на ходу й намагаючись злетіти, як то часто буває уві сні.
Махаєш, махаєш руками, наче птах крилами — і раптом, о диво, злітаєш і летиш. А дзуськи!
Тіло було напхане цеглинами і здавалося важелезним якорем, який утримував на дні океану мою голову, що повітряною кулькою бриніла на мотузочці, понад усе прагнучи вирватися на поверхню, подолавши задушливу товщу води.
Біг і задихався, щоразу важче змахуючи руками. Ноги, груди, спина, шия наливалися розжареним свинцем і тільки голова була п’янко легкою.
Я крутив нею в усі боки, плювався, гарчав, рвав шию, і в якийсь момент хр-р-ря-я-ясь, голова відірвалася і, долаючи земне тяжіння, знеслась у темно-синє небо, що наче тої лютої морозяної ночі над Дніпром було всипане не діамантовими, а штучно-цирконієвими зорями, які виблискували занадто яскраво.
Сягнувши апогею, я побачив далеко під собою Землю, оповиту круговертю циклонів, а потім так само стрімко полетів униз.
Пробившись крізь хмари, моя голова м’яко опустилася на пухку травицю, що встеляла штучний газон на даху височезного хмарочоса, з якого відкривався розлогий вид на нічне місто.
То був Нью-Йорк. Удалині височіли вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру, чіткими абрисами малювався силует Бруклінського мосту, по якому текла безперервна автомобільна ріка.
Я завжди мріяв побувати в Нью-Йорку. Ще в далекій юності непогано вивчивши його топоніміку за мапами, прикинув, що, враховуючи ракурс, хмарочос мав знаходитись десь на місці Статуї Свободи.
Хмикнув здивовано: «Там же довкруж вода, окей, проїхали...».
Над Нью-Йорком, раз у раз визираючи серпом з-за хмар, плив тривожний місяць в останній чверті.
Дах будинку був настільки широкий, що на ньому легко вміщувалося поле для гольфа, два тенісних корти та відкритий басейн. Але найбільше мене вразило те, що відразу за полем починався справжній ліс. Легкий вітерець колихав крони беріз, буків та ясенів, проміж яких деінде виднілися стрункі силуети смерек.
Посеред поля поруч з піщаною улоговиною і маленьким озерцем росла товста розлога осика, у стовбурі якої зяяло чорною плямою глибоке дупло. Осика теж здалася мені якоюсь штучною. У рідкому місячному сяйві її тріпотливе листя скидалося на потерті часом середньовічні таляри.
Хотів було піднятися, але збагнув, що не маю тіла.
— Гей, є тут хто? — запитав, почувши шарудіння у гілках недалекої яблуні, що росла на околиці лісу.