Білий птах, розтривожений моїм прибуттям, стрибаючи з гілки на гілку, поцікавився:
— Хто це?
Відразу не знайшов що і відказати.
Пригадалося щось з раннього Неборака: «Вона піднімається, як голова, відрубана голова волоцюги. Вона промовляє уперше, і вдруге, і втретє свої потойбічні слова».
— Я літаюча голова! — відповів я.
— Чия голова? Чия?
Так і підмивало підколоти дурну пташину: «Я — голова Родіона Раскольнікова», але стримався, бо не хотів, щоб мене вважали хворим на голову. Тут як на митниці або на кордоні — не треба жартувати із правоохоронцями, від яких залежить, чи пропускати тебе в іншу реальність, чи затримати, присікавшись до якоїсь дрібниці.
— Я голова воїна, — вичавив нарешті, згадавши напоучення Наставника.
— Якого воїна? Світлого чи темного?
— Світлого, — бо й дійсно був блондином.
— Тоді я допоможу тобі.
Птахою виявився голуб, якого я годував мигдалевими крихтами в мармуровій кімнаті. Здається, його звали Гебо.
— Хапайся зубами мені за хвіст і я влаштую тобі засідку...
Цікава перспектива — уткнутися носом у клоаку, ге?
Мені й самому було цікаво, як легкокрила птаха впорається з моєю головою, яка за середньостатистичними даними мала б важити десь під шість кеге.
Але Гебо без зайвих зусиль здійняв її у повітря, наче то дійсно була звичайна повітряна кулька, й обережно примостив довбешку посеред гілок, звідки відкривався прекрасний вид на Мангеттен і поле для гольфа. Затрусив хохолком, поправляючи дзьобом трохи розкуйовджене пір’я, і я побачив, що під одним з крил у голуба прилаштоване невеличке люстерко.
— Сиди тихо і дивись уважно.
Сильний порух вітру сколихнув віти яблуні. Декілька стиглих яблук глухо гупнувши, закотилися у штучну траву. Яблука були справжні й залишили по собі в повітрі солодкуватий серпневий аромат. Але моя голова й не поворухнулася. Здавалося, вона міцно приросла до гілок й сама стала яблуком.
Шабаш у Нью-Йорку
Дія перша
Зашуміло-задзеленчало листя сріблястої осики і з того вітру постали на галявині два довгоморді пацюки в окулярах, вдягнені в сірі майки з надписами «Eton high school». Були дуже схожими на тих жевжиків, яких я вчора бачив у пабі містера Мак-Лоха.
Обнюхуючи травицю лискучими носами, заметушилися, мов би щось розшукуючи.
— Тут! — нарешті пропищав грубіший.
Пацюки заходилися спритно рвати штучний газон гострими пазурами.
Ураз над хмарочосом війнув другий вітер, набагато сильніший за попередній. І надуло тим вітром ще двох потвор, одна з яких нагадувала велетенську жабу, вщерть укриту бородавками, а друга виявилася перекошеною в тазу, кульгавою дамою із синім обличчям. Ніс у неї зрісся з підборіддям, а замість очей зяяли два більма.
Привітавшись із пацюками, парочка рушила до осики, випорпала з глибокого дупла купу людських кісток і заходилася спритно збирати конструкцію, скріплюючи її слиною та слизом, який синюшна зішкрябувала з жабенячої спини. Не минуло й хвилини, як під осикою вже стояв трон, увінчаний напівзотлілою людською головою, чий абрис ефектно малювався на тлі веж-близнюків.
Коли війнув третій вітер, то здійняв над галявиною справжню бурю, з якої посипалось на землю усіляке чаклунське причандалля й постали два мерця невисокого зросту, вбрані в довгі савани, та в’юнкий пан у східному тюрбані, з рота якого пихкав вогонь, а замість ніг по землі волочився зміїний хвіст. Один з мерців тримав у руках чорний прапор, у другого на грудях висіла табличка «Black death».
Вони повитягали з кишень пір’я чорної курки, свічки з людського сала, сірку, іржаві цвяхи з гробу поета-самогубця, шматки кінострічок, мотузку, на якій повісився ді-джей, пластикові шприци із залишками зараженої СНІДом крові, передсмертну записку винахідника комп’ютерних ігор та сухе коріння мандрагори. Все це, за винятком свічок, поскладали в мідяні триножники з чашами для куріння, і, запаливши ту гидоту від класичної запальнички «Zippo», закурили галявину сизим димом.
Зі свічками ж вийшла окрема історія. Подавшися до осики, покійники разом зі змієхвостим заходилися розсипати довкола трону білий порошок. Окресливши коло, поштиркали в газон свічки так, що утворився на землі контур перевернутої догори дриґом зірки.
Тільки-но в землю було загнано останню свічку, знявся над галявиною справжній тропічний ураган. Тільки замість дощу посипалася з нього на поле для гольфу усіляка гидота.
Були тут популярні актори кіно та театру, телеведучі, режисери, сценаристи, похітливі продюсери, бізнесмени, політики, секретарки, манекенниці та топ-моделі, модні письменники, журналісти, редактори журналів «Пентхаус» та «Плей бой». Був навіть дехто з редакційної ради газети «Бульвар», чиїх прізвищ з етичних міркувань я не називатиму. А ще: крокодили із палаючими очима, дракони з крилами, як у круків, корумповані чиновники та парламентарі, відверті мафіозі у вигляді чорних козлів, гігантські кицьки з лапами, м’якими як щупальця октопусів, представники компанії «Майкрософт», фотохудожники, модельєри та інші суб’єкти подібного штибу.
«Хай, хай шоу-баш», — кричали вони в екстазі, рвучи на собі одяг та дряпаючи обличчя гострими пазурами.
Аж ось випурхнувши з чорного дупла, з’явилася на галявині стара, в якій я впізнав «типову британську пенсіонерку», що намастила мою п’яну голову болотяним кремом, коли я непритомний лежав на лаві автобусної зупинки.
Тільки-но її ноги торкнулися землі, як туфлі-човники вибухнули іскрами, а все тіло, спалахнувши феєрверком, розсипалося на шматки.
Замість зморшкуватої відьми постала на галявині абсолютно гола юнка з довгим, розкиданим по плечах штучно нарощеним каштановим волоссям, крутими стегнами, відстовбурченою дупцею (а-ля бразіл карнавал-стайл), кавуноподібними (явно силіконовими) персами, виправленими у пластичних хірургів губами і виголеним у вигляді літери W лобком. Попелястий пудель так само крутився коло її ніг.
— О-о-о-о, міс Космо, вічно молода і прекрасна!!! — пронісся галявиною шанобливий гомін.
— Монтеспан, — звернулася вона до в’юнкого пана в тюрбані, — запали магічне коло.
— Слухаюсь, богине.
Дмухнув лише раз і всі свічки довкруж трону зайнялися фосфоричним зеленкувато-блакитним полум’ям.
— Греную, де чаша? — запитала в жаби.
— Зараз буде, моя господине.
Зіжмакавши пику, потвора почала здригатися у зсудомлених спазмах, намагаючись виблювати з себе якусь гидоту.
— Терезо, допоможи... — просичала до синьої супутниці і та, занурившися рукою у слиняву пащеку, випорпала звідти звичайного, виробництва «Made in China», темно-синього фаянсового кухля з кітчевим рожевим сердечком і надписом «Happy birthday to you» й поставила його на газон.
— Гей-но, геї, робіть свою справу.
Стягнувши джинси, пацюки оголили свої тлусті рожеві дупи і, по черзі всівшись на кружку, справили туди малу і велику нужду.
— Де коріння мандрагори? — запитала у покійників.
— Ось воно, міледі, — зашамкали ті, виймаючи з курильної чаши і передаючи їй тліючого кореня, напрочуд схожого на людське тіло, до якого вчепилася оплавлена кіноплівка з кадрами культового фільму Роберта Родрігеса «Від смеркання до світання» (там, де Тарантіно пропонує Джульєтт Льюїс зробити їй масаж ступень).
По тому вже міс Космо, розчепіривши ноги і не ховаючи від заздрісних поглядів свою розкриту і збуджену плоть, усілася на кухля, зануривши ліву руку у промежину. У правій, піднявши його над головою, міцно тримала тліюче коріння мандрагори.
Мастурбувала, закусивши від насолоди нижню губу, шумно втягувала носом повітря, похитуючи тазом узад-уперед, зойкала, схлипувала, примовляючи раз у раз «хочу, хочу, хочу». Гарчала і стогнала «хочу-у-у-у-у».
— Хай, хай оргазм! — поїдаючи її хтивими поглядами, колихався в такт натовп нечисті.