Я, звичайно, розумію, як важко самій піднімати трьох дітей, не спати ночами, впахувати на п’ятьох роботах, сумувати за погубленою молодістю...
Але це — життя. І можливість бодай нечасто, але дивитися на небо, слухати спів пташок і щебетання дитячих голосів, це можливість перехилити чарку на свято, прикластися носом до троянди, почитати книжку чи подивитися кіно про любов.
Це в будь-якому разі в тисячі разів краще, ніж умирати в муках у польовому шпиталі від отриманої кулі в живіт чи осколка в голову.
Тупі зажрані курви, яким не загрожує раптова смерть від сто двадцятої міни або банальне втоплення під час понтонної переправи на стрімкому Дністрі.
Я не жаліюся, ні. Просто все це близько на відстані одного покоління.
Життя чоловіка — то постійна готовність до зустрічі зі смертю. Тому так і любимо ми фільми про війну. Бо сублімуємо на кадри кінохроніки своє життя: чи бодай не трапиться й мені через таке пройти, а як би я повівся б у подібній ситуації, у подібному однострої?
До речі, ви десь бачили на вулицях Києва або в інших містах вивіску з надписом «Чоловіча консультація»? Що, ніде не бачили? Правильно. Бо таких нема.
Чому? Тому що «терпи мужик», це бабам та дітям пристало по лікарям гасати, а ти терпи. А як болить? То нічо... Закури, хильни чарчину, як не вдарить інфаркт чи інсульт, то згодом попустить.
Згідно зі статистикою в Україні жінки живуть у середньому на дванадцять років довше за чоловіків. Ви тільки вдумайтеся в ці цифри! Шістдесят два роки в чоловіків проти сімдесяти чотирьох у жінок.
Як не загинути наглою смертю на війні, так подохнути відразу після виходу на пенсію — основна політика держави щодо сильної статі.
Сильний, здоровий, самостійний, упевнений у собі чоловік, що має власну думку і сили для реалізації власного проекту — настільки рідкісна птаха в наших місцях, що його ще піди пошукай. Увесь світ проти нього і нема жодних передумов для його розмноження.
Бо із самої школи чують хлопчики — «дівчаткам треба в усьому поступатись, вони слабші». У школі — «не ображайте дівчаток, бо їм ще народжувати».
Ага, образиш їх! Як у сьомому класі в дівок уже цицьки третього розміру, а в тебе тільки перша волосина на лобку з’явилася. А довкруж тільки і розмов про теє...
Ось і маєш першу психо-статеву травму на кшталт: як же його виїбати Аньку Гудкову, коли вона із десятикласниками шашні водить, а тобі ще фільм про Електроніка подобається. Дарма що в одному класі вчимося. Далі — гірше!
Їх дійсно треба якось їбати, але як? Де про то програми, курси підвищення кваліфікації, спеціальні семінари? Тільки величезні прутні негрів у вагінах розкарячених самок на порнографічних картах для гри в дурня. Від монументальності тих прутнів аж у піт кидає, коли дивишся згори на свій блідий підлітковий корінець.
А потім усі ці вульгарні, жлобські ритуали залицяння, як-от букетики-трояндочки-цукерочки-шампанське..., бр-р-р-р-ридота яка. Думаєте, нам то страшенно в кайф — виглядати у ваших очах опецькуватими ідіотами, витанцьовуючи тупі шлюбні ча-ча-ча, аби отримати право на законний коїтус.
Ну добре, підійду і напряму скажу — «хочу з тобою їбаться». Пошлеш під три чорти. Чи не так? Нє... спершу процес приниження, ритуал знущання, завоювання самки показною щедрістю, гумором, дотепністю... Анекдотики всякі від Юрія Нікуліна та Іллі Ноябрьова. Ха-ха-ха, натужне.
А вона, як цариця на троні, гах, він такий-сякий, ніякий: і борщ сьорбає прицмокуючи, і манікюр не робить, і взагалі йому фіолетовий колір не пасує, а сорочку саме таку вдягнув, значить зі смаком не все гаразд.
І всі ці приниження, аби лише запхати прутня у піхву і кінчити передчасно від нервів (хорошо, шо хоть встал), отримавши чергове «фе». Хєровий мужик пошол. Вот Ашот мєня єбал по трі часа, що очі на лоба лізли. Ото був мужик!
І де той Ашот? І хто його колись бачив? Думаю, що це якийсь міфічний їбака на кшталт молдавського Фет-Фрумоса, якого наші баби спеціально вигадали, аби нормальних чоловіків заганяти в тенета власної закомплексованості. Нема насправді ніякого Ашота, бо я в житті був знайомий з кількома вірменами — нормальні інтелігентні люди. Мали ті самі проблеми зі своїми скандальними вусатими самками. Тільки ті розповідали одна одній, як отримували множинні оргазми від якогось дєсантніка Кірюхі зі Пскова, теж, либонь, міфічного їбаки, вигаданого хитрими жінками сходу, аби ятрити нерви власних чоловіків, що возять на київські ринки до Нового року мандаринки та гвоздики на те кляте Восьме березня.
А взяти радянську армію. Агов, дами, підніміть руки, хто з вас був у радянській армії? Не на екскурсії, ні... А безпосередньо в лавах. Не вільнонайманими секретарками чи медсестрами з нормованим робочим днем і зарплатою, а простим солдатом строкової служби. У тому то й річ, що ніхто!
Не брали жінок солдатами в радянську армію, залишаючи прерогативу знати, що таке нічні піздюлини від дідів та добовий наряд по кухні тільки для вісімнадцятирічних пацанів, які часто стріляли собі в голову, дізнаючись від друзів чи батьків, що ви там вільно гуляєте та їбетесь з їхніми старшими товаришами.
У середньому півтори тисячі на рік стрілялося.
Підніміть руку, хто підшивав поламаною голкою комірець? А намотував онучі на ноги? Що, не знаєте, що таке онуча? Це така бавовняна ганчірка, брудна і сотні разів випрана-перевипрана, яку солдати аж від початку створення Червоної армії у 1918-му й аж до її розвалу в 1990-ті спеціальним робом намотували на ногу перед тим, як уставити її у важкий вонючий чобіт-кирзач, щоб пробігти крос у десять кілометрів з повного викладкою (двадцять кілограмів за спиною), отримавши стерті в кров кінцівки. Намотати то одне, а зняти разом із прилиплою шкірою — то ще більша насолода.
Але то все фігня, фізичні тортури. Загоїться, як на собаці.
Моральне вбивство особистості — ось головне зло, через яке проходили вісімдесят відсотків радянських юнаків, перетворюючись на справжній біогумус з твердою життєвою установкою «в любоє врємя бить готовим умєрєть за родіну».
А потім ви питаєте: «Ну пачєму ви такіє казли тупиє і равнодушниє, пачєму бухаєте і нє можете жить па-чєловєчєскі?».
Так а навіщо жити, коли завтра в будь-який момент родіна может пріказать умєрєть за родіну, а кто ослушаєтся, того расстрєлять.
Від цього впадаєш у якийсь екзистенційний ступор, з якого, ох, важко вирватися, знову збудивши в собі жагу до повноцінного життя. Щось ламалося в кожному, хто проходив крізь горнило радянської армії, де царював суцільний «люміній».
Не знаєте, що таке «люміній»? Ох, дами, ох...
Розповідаю старий армійський анекдот, хоча і вважаю анекдоти ознакою штучної дотепності. Знову заради вас іду на компроміс із власним інтелектом:
Прапорщик вишикував взвод і каже:
— Бійці, сьогодні нам треба розвантажити цілий вагон люмінія.
Вигук зі строю:
— Не люмінія, а алюмінія.
— Так, так, люмінія, — озивається прапорщик. — Але найрозумніші сьогодні розвантажуватимуть вагон чугунія (сміятися тут).
Завданням будь-якої армії є штучне заниження інтелекту солдатів до підліткового рівня. Відсотків шістдесят після повернення з армії вважали цей стан дуже комфортним, з легкістю вбудовуючись у державну систему «ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак». Думати при тому власною довбешкою вважалося чимось зайвим. За тебе все вирішувало начальство.
Типова форма поведінки для гомо совєтікуса, яку він екстраполював і в сімейні стосунки, перекладаючи всю відповідальність на дружину, яка не пройшла крізь подібну соціальну лоботомію і по факту ставала в родині сильною статтю у порівнянні з інфантилом-чоловіком, який, бува, до глибокої старості згадував славниє армєйскіє дєнькі, примушуючи рідних і друзів впадати в стан невротичної апатії від розповідей про те, як вони з армійським другом Стьопою Архієрєйскім тирили і продавали німцям дизельку каністрами, щоб спакувати гарну дємбєльську валізу. «Я тогда єщьо Вєркє платьє красівоє прівьоз і мамє сапогі. А вот бил случай в шестьдєсят трєтьєм...»
Хочете логічний висновок з усього вищенаведеного?