Я вважаю, що роль і цінність питомо чоловічих рис і моделей поведінки в сучасному світі невпинно демотивується, піддаючись обструкції з боку сил і організацій, які підтримують і фінансують феміністичні рухи в багатьох країнах світу.
Світу не потрібні воїни. Йому потрібні слухняні всміхнені і політкоректні створіння незрозумілої статі, які носитимуть своїм діткам і самкам у дзьобиках памперси, іграшки, квіточки, тортики, модні сумочки, браслетики та інші брязкальця, витрачаючи на це своє життя і купу грошей на радість китайській економіці.
Усі ми — об’єкт якоїсь всесвітньої змови з метою повністю знищити чоловічий рід.
А тепер, панове, час бігти на репетицію, бо вже за десять хвилин перша.
Глава дванадцята
Удень, до другої години, ми встигли лише провести розводку по мізансценах зі світловою партитурою. О другій тридцять на сцену для репетиції заходила інша трупа, але із шостої до восьмої вечора мали зіграти генеральний прогон з декораціями і костюмами.
На початку дев’ятої вечора ми з Катериною, пропустивши колег уперед, вийшли з будівлі театру.
— Додому?
— Ну так... — знизала вона плечима.
Від американського авіаносця «Німіц», що стояв на единбурзькому рейді, лягли на затоку Форт довгі кутасті тіні. Легкі брижі, що раз у раз пускав по воді вмираючий північно-східний вітер, стихли, і легка димка вкрила всю водну поверхню, аж до самого обрію. Став штиль.
Завмерло і саме місто. У ландшафтних парках, на майданчиках для гольфу, газонах, лавах, дахах і металевих парканах, на шпилі монумента Вальтеру Скотту заблищали росяні діаманти. Андріївський прапор з білим на синьому тлі хрестом, який шотландці називають Сальтиром, нарешті вгомонився на високому флагштоку, що підіймався над замком. Затих.
Сталося так, як завжди буває перед великим святом.
На людей, будинки, середньовічні храми й сиві пагорби Скотленду опускалася віялом фіолетова ніч.
Щось подібне трапляється у нас в Україні напередодні Великодня. У хатах чисто і вимито. Пахне свіжими пасками. Люди наповнюють кошики, збираючись на всеношну. Завтра вибухне свято, закрутиться віхолою. А сьогодні свята тиша...
І була п’ятниця напередодні фестивалю.
Мовчки, інколи на хвильку завмираючи перед вітринами розкішних магазинів, ми з Катериною проминули Принцес-стрит, Пікарді-плейс і, спустившись некрутим узвозом, вийшли на Лейт Уок, де яскравим фасадом одразу впадала в очі будівля Королівського театру Шотландії з різнокольоровими фігурами герольдів на фасаді.
Далі починалося царство відомих у всьому світі единбурзьких пабів.
На протилежному боці вулиці — «Сір Артур Конан Дойл» (пам’ятник Шерлоку Холмсу на постаменті поруч). Трохи нижче від театру — жовто-тьмяні ліхтарі класичного пабу «Червоний Лев». А далі сама музика назв: «Меч Короля Артура», «Капітан Френсіс Дрейк», «Вересковий мед», «Діти Капітана Гранта», «Ямайка» і навіть «Пінк Флойд».
За жевріючими вікнами в чітко окреслених трапеціях світла, що падали вниз із абрикосових абажурів, сиділи гарно вдягнені, доброзичливі люди, а перед ними, опадаючи густою піною, мерехтіли склянки з «Гінессом» чи тьмяніли глибоким бурштином келихи, повні солодкувато-гіркого пива.
Ох, як ненавидів я у цю мить це наше одвічне українське убозтво, бо не мав у кишені ані пенса (на решту від позиченої десятки купив у супермаркеті дюжину яєць та свіжих огірків до обіду).
Батьки вчили мене бути чесним, добре вчитися, багато читати, а ще більше працювати. Але країна, в якій я народився і виріс, була не готова підтримувати своїх митців, які жевріли, виживали, харчуючись гречкою та салом, віруючи в якісь високі ідеали і примарну можливість, що колись у майбутньому, щось...
Та це майбутнє для багатьох так ніколи і не наставало. Збухувалися, зкурвлювалися, ставали злими і чорноротими. Вмирали на самоті, покинуті дітьми і друзями.
Ну то й що, що я був кращим на курсі, грав у кращому театрі країни, мав прекрасне генеалогічне дерево і був одним з найкращих представників своєї генерації? Що дала мені моя наснага, хист, моя впертість і шал, з яким я занурювався в театральну науку?
Зарплату в сорок доларів на місяць? Перспективу згнити у своєму театрі, збухатися, як збухалися і згнили всі попередні покоління, так і не побачивши, не відчувши краси світу, що лежав навкруги?
Або йти на уклін до московських продюсерів, які пачками створювали нові продакшн-студії, лаштуючись виробляти в Україні серіали для ринку СНД?
Ганьба такій державі. Ганьба мені, що дозволяю їй так обходитись зі мною. Геть з цього рабського царства одвічного приниження.
Штурм унд дранг. Так, тільки буря і натиск, як заповідали великі німці...
«Тра-та-та, та-та, тр-р-рата-та-та» — звучить музична тема «Політ валькірій» з опери Ріхарда Вагнера «Валькірія» з циклу «Перстень нібелунга».
— Почекай мене, будь ласка, вдома, а за півгодинки я повернусь і ми з тобою підемо сьорбнемо пива. Трохи пива. Жодної горілки, бо завтра вистава...
— У мене є двадцять фунтів, я поміняла гроші. Давай зайдемо до цього пабу і вип’ємо пива, — Катерина вказала рукою на двері шикарного місця під назвою «У Бьорнса».
— Я не можу собі дозволити взяти гроші в дами, аби на її ж гроші повести її випити пива. Це не по-джентльменськи.
— Старомодне сприйняття реальності. В Європі й Америці дівчата самі за себе платять. Ходімо. Завтра віддаси.
— Можливо, я і старомодний, але пригощати даму джентльмен має з власної кишені — проголошує перша заповідь англійського денді.
— Так ми ж у Шотландії, — засміялася вона, — тут замість дендізму процвітає протестантська скромність і заощадливість. Англійці навіть анекдоти складають про шотландську скаредність. Скрудж МакДак тому яскраве унаочнення. Дадуть добові — повернеш гроші, в чому проблема?
Ще мить і я дав би слабину. Але вчасно зібрався з духом:
— Тут принцип, розумієш? Забити мамонта в незнайомому місці і притягти його до печери. Інстинкт мисливця...
Катерина зазирнула мені в очі, багатозначно усміхаючись.
— Аби скласти здобич у ніг жінки?
Я теж багатозначно усміхнувся, відводячи погляд, і навіть трошки зашарівся. Ми знову починали небезпечну гру, подаючи одне одному відверті залицяльні сигнали.
— Точно за півгодини повернешся?
— Хвилин сорок максимум.
— Окей, тоді мисливець, я, чекаю на тебе в печері.
— Ейя, ейя, алала!
— Що то?
— Бойовий клич давніх греків і анархічної аристократії початку двадцятого століття. Ти читала д’Аннунціо? У своїх творах він оспівував епікуреїзм та тріумф вольового «Я». Один з моїх улюблених авторів.
— Ні, не читала.
— Якось при нагоді розповім.
Мій простий і рішучий план був таким: біля вікна за шторою, ретельно загорнуті в пожовклі сторінки газети «Бульвар» за 1995 рік (сусідка тьотя Таня благородно позичила мені частину архіву), стояли двадцять пляшок української горілки «Столична». Спакувавши їх у вже знайому читачеві чорну сумку «Мальборо», я мав вирушити на зустріч пригодам з метою конвертувати цей товар у повновісні британські фунти стерлінгів, звертаючись до потенційних покупців з такою тронною промовою:
«Гуд івнінг, лейдіс енд джентльмене. Ай ем із юкрейніан марінеро. Ай хев твенті батлз оф файн рашн водка „Столічная“. Ай вуд лайк чендж зис водка фо мани. Ван батл — сикс паунд. Іф ю лайк, бай олл батл, ай хев файв паундз фо іч батл. Ван хандрит паундз фо твенти батл. Ю ондестенд? Соу вот?»
У перекладі на українську це звучить так:
«Доброго вечора, пані та панове. Я — український моряк і маю із собою двадцять пляшок прекрасної російської горілки „Столична“. Я хочу продати вам цю горілку за ціною шість фунтів за пляшку. Якщо ви придбаєте товар оптом, то я готовий узяти по п’ять фунтів за пляшку. Сто фунтів за увесь товар. Ви зрозуміли? То як?»
Напередодні вдень я провів невеличке маркетингове дослідження, з’ясувавши, що пляшка «Столичної» місткістю нуль сім літра вартувала в місцевих магазинах цілих одинадцять фунтів. Тому потенційним покупцям моя пропозиція мала б здатись украй привабливою.