— Орест.
— Мене Філ.
— А мене Біл.
Геї по черзі протягнули мені руки для стискання.
І що я мав робити, дорогі друзі?
Ми скріпили нашу протизаконну угоду рукостисканням, під час якого я відчув у своїй сухій і шерехатій долоні їхні слизькі і мляві щупальця.
Проте доля готувала мені ще один неприємний сюрприз.
— А як у вашій країні ставляться до секс-меншин? Ти як ставишся? — поцікавилися вони.
Архетипічні міфи тим і прекрасні, що в певних формах завжди екстраполюються у справжнє життя. Спокуса завжди приходить неочікувано, і велике падіння завжди починається з маленької зради самому собі.
— Нормально ставлюся, — збрехав я втретє за сьогоднішній вечір, і мій янгол-охоронець спурхнув з мого плеча.
Катерина, до якої я обережно постукав у двері, зустріла мене в своєму ліжку.
Фраза звичайно красива, але реальність трохи відрізнялася від того, про що ви могли подумати. Заснула на ліжку прямо в одязі. Двері їхньої квартири мені відчинили колежанки, що о цій пізній порі ще не спали, обговорюючи ціни на місцеву яловичину.
— Котра година? — запитала, потягуючись від сну.
Була вся така пухка, розпашіла.
— Пів на дванадцяту...
— Вибачай, тебе так довго не було, я трохи заснула. Щось сталося?
— Ні, все в порядку, можемо йти пити пиво. Сьогодні п’ятниця і паби працюють до ранку. Люди реально валяються під парканами. Я такого навіть в Україні не бачив!
— Може, завтра? Сьогодні немає сил. Минулу ніч ми майже не спали.
— Добре, давай завтра, я теж сьогодні трохи втомився...
— Оресте, — піднялася на ліжку, — ти так і не розповів, чи перейшов Дніпро в ту ніч на Водохреща, коли хотів звести рахунки із життям?
— Не перейшов...
— Чому?
— Янгол урятував. Отак прилетів, став переді мною і сказав: «Жінка не варта того, аби через неї навічно занапащувати свою душу».
— Звучить як життєве кредо, — усміхнулася Катерина, провівши кінчиком язика по своїх і без того вогких губах.
Хотів її ніжно поцілувати, але відчув, що тоді можу залишитися в тому ліжку надовго.
Тим часом з кухні долинали верескливі голоси: «Яловичина по п’ять фунтів за паунд. Ето же сдурєть можно. Отдать мою мєсячную зарплату за два кіло м’яса? Всраться і нє встать, вот как ето називаєтся. Нє понімаю одного — как оні тут вообщє вижівают?».
Так воно і буває: я — про вічну любов, а життя мені — про ціни на м’ясо.
— На добраніч, моя Королево!
— На добраніч, мій Герою! Гарних снів.
Частина друга
Колір диявола — сірий
Глава перша
В’юнкі ящірки бігали стовбуром могутнього дуба, що стояв у низині Іст Принцес-стрит Гарден, на місці осушеного озера Нор-Лох.
Густі хащі барбарису та садового ялівцю створювали природну огорожу, захищаючи низ стовбура від зайвих поглядів щільним шаром зеленої піни. Поруч, забираючись на гору до монумента серові Вальтерові Скотту, пролягала ґрунтова доріжка, посипана сірим гравієм. Іншим боком вона вела до сходів, піднявшись якими, можна було опинитися прямо на майдані перед Національною галереєю Шотландії.
Цієї суботи близько дев’ятої години ранку відвідувачів у саду ще не було. Тільки місцевий безхатченко спав на лаві.
Він не чув, як барбарисові кущі за його спиною зашаруділи, а потім над ними постала голова потвори, що нагадувала велетенську жабу, вдягнену в діловий костюм по моді середини дев’ятнадцятого століття.
— Усе нормально, Терезо, можна виходити, — прошамкала жаба, пильно озирнувшись по боках.
Відразу по тому над кущами з’явилася ще одна голова. Кошлате, фарбоване синькою волосся, зеленкувате обличчя, посеред якого стирчав довгий, закручений донизу ніс, фіолетові губи і підборіддя, що, задираючись, торкалося носа. Очей у Терези не було. Замість них біліли в зіницях двійко більм.
— Зажди, Греную, — крикнула синюшна до жаби, що почала продиратися крізь кущі. — Не так швидко. А краще дай лапу. Це сонячне сяйво дратує мене.
— Нічого, раз на рік можна і прогулятися, — озвалася жаба, подаючи дамі лапу. — Горілку не забула?
— Осьдечки вона в пакеті. Важка, зараза.
— Давай допоможу.
Жаба люб’язно взяла з рук дами звичайний поліетиленовий пакет з логотипом супермаркету «Скотмід», у якому дзеленькнула склотара.
Вибравшись на доріжку, пара рушила в напрямку монумента Вальтеру Скотту. Проходячи повз безхатченка, Гренуй з насолодою втягнув ніздрями струмуючий від нього запах дешевого сидру та сечі.
— Може, почнемо з цього?
Бомж спав. Цівка слини з кутика рота скапувала на засмальцьовану сорочку. В бороді заплуталися залишки вечері, крихти тютюну та оранжевий липкий цінник £ 6.99. Поруч із лавою стояли два пакети, повні недоїдків, пластикових пляшок і ганчір’я.
Усю ніч разом з іншими безхатченками та молодими панками вони палили вогнище біля сміттєзвалища, яке ховалося за муніципальними вбиральнями прямо під скелею, на якій розташовано оглядовий майданчик. А як почало сходити сонце розбрелися хто куди спати.
Тереза обмацала обличчя безхатченка рукою. Від її дотиків волоцюга стривожено закрутився уві сні, і, не розтуляючи повік, почав голосно й надсадно кашляти.
— Мені здається, це той самий чувак, якого ми років десять тому залишили без майна? Пам’ятаєш цю історію зі шлюбним контрактом, що він підписав, коли мав маєток і статки в півтора мільйони на рік?
Жаба пильно вдивилася в обличчя сплячого.
— Зажди, як його звали?
— Айк Авнер.
— Точно, Айк Авнер. У тебе гарна пам’ять...
— У мене завжди гарна пам’ять на покидьків, що зраджують своїм законним дружинам...
— Так він же не зраджував. То його дружина все вигадала за твоїм напоученням, та й ти сама підробляла фотографії, де він наче з коханкою?
— Яка різниця? У публічному просторі він був і залишиться зрадником, бо посмів колись заявити, що цей світ збудували чоловіки і жінкам у ньому не місце. Давай йому швидше пляшку. Хай уже здохне швидше...
— Гей, друже, прокидайся, — жаба щосили штурхнула бомжа лапою і той знову зайшовся сухотами, на цей раз розплющивши очі.
— Гей, фак йо маза, якого хєра ви від мене хочете, я вільна людина і маю право спати на лавах, які робилися на мої грошики, коли вони в мене ще були...
— Зі святом, друже, з першим днем фестивалю! — Гренуй простягнув безхатченку пляшку «Столичної».
— Ні фіга собі, що то за пойло? — здивувався той щедрому жесту.
— Шикарна горілка. Ми в росіян купили по п’ять фунтів за пляшку, тому маємо цілий запас, яким не шкода поділитися з гарною людиною на честь свята. Тебе ж звати Айк Авнер, я не помиляюсь?
— Так, курва-мама, а ми що — знайомі?
— Я стежив за твоєю справою, коли дружина відсудила в тебе все майно, а потім пустила по світу. Співчуваю, брате...
— Ох, і не згадуй, брате! У цьому світі все для жінок, а чоловіків винищують. А класні у вас костюми, — безхатченко закурив цигарку, пильно роздивляючись своїх благодійників, — круто так, наче справжні. Що то за персонажі?
— Це Тереза два зуби, чотири протези, — гигикнула жаба убік своєї колежанки. — Пам’ятаєш справу Терези Мейвуд, жінки, що на початку двадцятого сторіччя зжила зо світу трьох своїх офіційних чоловіків і десь пів дюжини коханців. Належала до руху суфражисток, очолюваного Емелін Панкхйорст. У 1916-му вона вдавилася у тюремній камері в Кенонгейті, і стала іконою для сучасних радикальних феміністок.
— Ясно, — сумно кивнув головою безхатченко, — ну, а ти хто?
— А я Ніколя Гренуй, на жаль, не такий відомий, як мій дід Жан-Батіст, про якого Зюськінд років десять тому написав роман «Парфумер». Проте у свій час Ніколя Гренуй був найвідомішім у Європі юристом-шахраєм. Зовнішньо — викапана жаба. За своє життя він підробив понад півтори сотні справ, за якими до смертної кари засудили вісімдесят двох хлопців віком до двадцяти восьми років. Переважно рудоволосих чи блондинів. А все тому, що у 1845 році Ніколя злигався зі знаним французьким парфумером Кролліусом, який робив найкращі у світі парфуми-афродизіаки. Для цього було необхідно мати інгредієнти з максимальною кількістю життєвих флюїдів. Найкраще для того підходили тіла молодих чоловіків, бажано з рудим або блондинистим кольором волосся, що загинули насильницькою смертю. Гренуй наклепами за допомогою підкупу і підставних осіб стряпав справи проти них. Молодиків звинувачували у вбивствах, зґвалтуваннях й інших гріхах і засуджували до смертної кари. Потім він викупав тіла, доставляючи їх Кролліусу. Той же витоплював з них жир, що і був основним інгредієнтом для збуджуючих парфумів. За кожного хлопця отримував по двісті франків золотом. Але основний задум полягав у тому, що саме Гренуй і був адвокатом своїх жертв, майже на всіх процесах відбираючи в їхніх родин куди більші кошти за удаваний захист у судах.