Выбрать главу

Усього антрепризна трупа нашого пересувного театру, враховуючи водіїв та перекладачку, налічувала вісімнадцять людей, тому всі отримали по подвійному сидінню в чорних плямах жувальних гумок, на яких коротали дні та ночі, долаючи відстань у три тисячі кілометрів.

Уже від початку подорожі в салоні густо пахло несвіжими шкарпетками, жирною шинкою та куривом. Але з моменту, коли народний артист України Семен Леонідович Лажа, що грав Мармеладова, розгорнув запаковане у вощений папір мариноване в часнику сало, то цей «божественний запах» до самого кінця не полишав наших ніздрів, змішуючись час від часу з ароматами одеської ковбаси, українського хліба, зеленої цибулі, дешевої вермішелі «Мівіна», огірків, варених яєць, оболонського пива, випарів «Гайдамацької» горілки і прихованого випускання газів, до якого вдавалася еліта українського театру, ласа до закордонних гастролей, де добові видавали в повноцінних фунтах стерлінгів — десятка на пику в день. На той час грубі гроші!

— Усього двісті сорок фунтів стерлінгів за двадцять чотири дні подорожі... — мрійливо примружував очі Клим Микитович Жуков, п’ятдесятидворічний актор, що зайняв сидіння попереду мене і всю дорогу обіймався з рожевим китайським термосом, розписаним лелеками, в якому тримав окріп для заварювання міцної розчинної кави. У виставі він виконував роль Порфірія Петровича.

— Братья і сьостри, я в суровой завязкє, поетому попрошу мне даже не прєдлагать... — заявив одразу, як автобус рушив у далеку подорож від Державного цирку, де на той час антрепризний театр «Золоті ворота» мав репетиційне приміщення.

— Беріть приклад, колеги, — радісно озвався головний режисер Альфред Петрович Трюфель, що вмостився на передньому сидінні відразу за водійською кабіною і пильно рахував голови артистів, які за його приказкою «ті самі діти, тільки трахаються і горілку п’ють».

Першу «Гайдамацьку» відкрили там, де пам’ятний знак біля дороги проголошував: «Житомирщина — колиска космонавтики. Батьківщина С. П. Корольова».

— Он сказал «Поєхалі!» і взмахнул рукой, словно вдоль по Пітєрской, Пітєрской проньосся над Зємльо-о-о-о-й... — куражачись від передчуття тотального імейзингу, наспівував Лажа, розливаючи прозору рідину в кружки, чашки і склянки, які підносили йому мандрівні митці, згідно з народною прикметою підтримуючи їх за денця. Пластикові стаканчики на той час ще були рідкістю і за них брали гроші, наливаючи каву на винос у крутих київських закладах.

— Ну, за подорож! — короткий, як постріл, тост виголосив Серьога Цар-Підлядський, який у виставі грав збірний образ російського мужика і розмовляв переважно цитатами з комедій Гайдая, найулюбленішою з яких була, звичайно: «Царь, очєнь пріятно, здравствуйтє, царь».

«Вдруг, как в сказкє, скріпнула двєрь...» — підморгнув він колегам оком і понеслося.

Перша доба минула блискуче. Ми досить швидко подолали польський кордон.

Побачивши в багажному відділенні справжню труну із мертвою старою лихваркою (досить якісний муляж), польські митники майже не трусили автобус, а так злегка пошманали по сумках і, вдовольнившись п’ятьма пляшками «Гайдамацької», що їх в окремому пакеті їм виставив Альфред Петрович, забралися геть.

Проблеми почалися в Німеччині, яка на той час уже потужно зазіхала на роль локомотива новоствореного Євросоюзу.

У зоні митного догляду на польсько-німецькому кордоні нас протримали майже шість годин, а все через один прикрий випадок, що стався з непитущим Климом Микитовичем, якого я далі просто зватиму «Микитич», оскільки під час подорожі він став мені за друга, з яким ми гарно проводили час, граючи в дурня, де я в підсумку виграв з рахунком 108 проти 89-ти.

Як уже казав, горілки він не вживав, бо реально закодувався на рік, і про це в колективі добре знали, а тому не дошкуляли артисту тупими докорами на кшталт: усі непитущі або хворі, або падлюки.

Залишимо цю жлобську прерогативу вітчизняним прокурорам, ментам і суддям. Інтелігентні люди знають, що в аристократів духу тимчасово трапляються моменти в житті, коли організм треба терміново ставити на просушку, бо там де сто, там і двісті п’ятдесят, а там, де двісті п’ятдесят, там і літр на душу населення, і гулянка до ранку, а там уже неподалік і капець, бо серце не те, і печінка не та, і вапще тиск, судини і всяка хєрня нехороша. А ще так хочеться пожити, побачити онуків...

Для того щоб полегшити собі перехід до абсолютної тверезості, Микитич завів подорожню звичку безперервно потягувати каву, яку він заварював у металевому червоному кухлі з олімпійським мішкою, заливаючи розчинну «Галку» окропом із вищезгаданого термоса з лелеками. Окріп добував на зупинках, які траплялися біля придорожніх кафе та ресторанів.

Бальзаківського віку жінки, що переважно керували процесами в цих закладах, захоплено дивилися на двохметрового богатиря в блакитній майці з логотипом радянського спортивного клубу «Бурєвєстнік», який із широкою усмішкою, повного прокурених зубів, завалювався на їхню територію, називаючись «грейт раша артіст», і, вимагаючи гарячої води, по ходу справи розповідав дотепні жарти про Володьку Висоцького, Штірліца, якого знав особисто, і насамкінець убивав дам з маху однією згадкою про артиста Костолевського, з яким він учився на одному курсі.

— А ще мій рідний дядя Георгій Костянтинович Жуков виграв Велику Вітчизняну Війну! — заявляв гордо, але дехто в колективі казав, що він просто «пиздить», бо жодних вагомих доказів цього родичання так і не назвав. Окей, повіримо на слово.

У боротьбі за окріп небіж легендарного маршала легко ламав комерційні загати і в Польщі, і в Україні, аж допоки на польсько-німецькому кордоні його не спіткала люта невдача.

Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду. На той час китайський термос Микитича геть спорожнів.

— Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув головою в бік яскраво освітленої скляної споруди, куди вже потягнулася зграйка наших дівчат, терміново шукаючи вбиральні.

Намацуючи під сидінням клітчаті вовняні капці, він зашарудів шматками газет, які навалив просто під ногами, розпаковуючи дбайливо загорнуті дружиною в дорогу домашні пиріжки.

Блакитна майка «Бурєвєстнік» і смішно витягнуті бульками на колінах радянські спортивні штани, попхалися в задушливий серпневий вечір, узявши напрямок до прикордонної німецької забігайлівки.

Він повернувся за п’ять хвилин з порожнім термосом навперейми і з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім його хапнув приступ грудної жаби.

— Ай суки... суки... — тільки й цідив крізь цементно стиснені зуби і важко дихав, навзнак закинувши голову на спинку сидіння.

— Що сталося, Микитичу?

— Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш собі, я підходжу до касирки і питаю: вода, вода, хайс васер, як ти мене навчив... А вона мені найн, найн, і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай? Ну суки ж, суки...

У цей момент до автобуса з лівого боку підійшло трійко елегантних німців, убраних у новеньку форму митної служби. Один був із собакою. Абсолютно чорною вівчаркою, шляхетне походження якої видавав ідеальний екстер’єр. При одному погляді на песика у свідомості рясно поставали кадри з документальних фільмів про злочини нацистів у концентраційних таборах, де на тлі майже мощеподібних тіл і напівмуміфікованих облич подібні Цербери яскраво ілюстрували міфологічну картинку «Ласкаво просимо до Аїду».

— Фашисти прокляті, я їм цього так не залишу... — Микитич смикнувся, нахилився уперед і знову зашарудів газетами, шукаючи щось у великій сумці типу «Адідас», яка стояла в нього під сидінням.

Десь там у глибині, серед залишків пиріжків, шкарпеток, пачок із цигарками «Прима», банок з розчинною кавою, рушників, ліків від тиску, серцевих крапель, книжок про те, як очистити судини від холестеринових бляшок, настоянки часнику з лимоном, туалетного паперу, дбайливо загорнутих у поліетиленові пакети чистих трусів і майок, тексту ролі, кип’ятильника, пакетів із гречаною крупою та банок з індиковим паштетом «Люксусовий» ховалося витерте, червоне портмоне з тисненим золотом прапором Німецької Демократичної Республіки.