Устромивши недопалок у переповнену попільничку, він повернувся грудьми до повії, яка називала себе Наташею.
Вони викликали із Шоном з «Олд чайни» близько п’ятої ранку. Шон мав з нею виключно оральний секс. Брайан же брав її у ліжку в спальні, де вона й лишилася досинати.
Крізь нетривкий сон він чув, як десь о дев’ятій ранку Шон, обережно вдягнувшись, забрався з номера геть. Розплющивши очі, вирішив глянути на повію у вранішньому світлі, що пробивалося крізь наполовину забрані штори.
Яскравий макіяж після нічних розваг розплився по обличчю. Очі було оповито широкими колами тіней, а помада навколо вуст утворила неохайну червону пляму. Вона лежала, відкинувшись головою на подушку, розсипавши по ній довге русяве волосся. Душно пахтіла новим ароматом від Донни Каран.
Живчик на її шиї пульсував, гонячи жилами молоду чисту кров.
Дивлячись на ту жилку, художник згадав і своє колись чисте і щасливе життя. Дитинство, школу й пуританські звичаї маленького містечка в Південному Йоркширі. Потім була Художня академія в Лондоні, знайомство з Саатчі, Гагосяном, Ворголом, Меплторпом, які доклалися до того, аби зробити молодих британських художників знаменитими на увесь світ через численні виставки в Новому світі.
Знаменитими, але поки що небагатими.
У кишені його куртки, неохайно кинутої на крісло, лежав гонорар за підготовку експозиції.
Три тисячі фунтів. Це були всі гроші, які Брайан мав на сьогодні. З них планував погасити борги за майстерню у північному Лондоні, закупити матеріали, фарби і, ймовірно, поїхати відпочити зі своєю дівчиною на тиждень до Іспанії.
Пульсуюча жилка на шиї в Наташі відлічувала секунди життя, яке поволі спливало. Билася справно, рівномірно.
Брайана вже не буде на світі, але серце цієї російської повії гнатиме до її голови кров, що живитиме судини мозку, капіляри очей, язика, середнього вуха. Вона дивитиметься на небо, питиме біле вино, слухатиме музику, в той час як тіло Брайана, видатного Брайана, який так щедро роздавав геніальні мистецькі ідеї своїм друзям, гнитиме в шикарному гробу десь глибоко під землею.
Художник обережно підвівся з ліжка й рушив до письмового стола, за яким провів наступні кілька хвилин. Фірмовим, добре вигостреним олівцем з логотипом готелю він зосереджено писав щось на бежевому папері, а потім, склавши його вчетверо, залишив на підвіконні.
Повернувшись у ліжко, нахилився над Наташею.
— Я хочу тебе, — зашепотів їй на вухо і, забравшись під ковдру, провів рукою по гарячих стегнах.
— Презерватив вдягни, — не розплющуючи повік, застережливо мовила повія.
— А без нього хіба не можна? Плачу вдвічі.
— Без презерватива не можна... — потягнулася до сумочки, що стояла поруч із ліжком, видобувши звідти темно-синій прямокутничок.
— Утричі, — не вгавав художник, розсуваючи їй ноги. — Півтори тисячі фунтів за один фак...
Він уже був готовий оволодіти нею, але клята дурепа викручувалася, пручалася.
— Дві тисячі! Три...
На цій цифрі вона здалася і він увійшов.
Клята жилка билася прямо перед очима. Брайану здавалося, що чиста гаряча кров в ній перетворюється на щось брудне і потворне. А коли повія розслабилася, ще й вмовив, аби вона дала в дупу.
На прощання він разом із грошима віддав Наташі вже непотрібне запрошення на супергала-вечірку, яка мала відбутися в день відкриття виставки Меплторпа. 23 серпня в інформаційному центрі фестивалю.
Коли вона пішла, художник набрав повну ванну води, спінив у ній шампунь і пролежав там десь з півгодини, підпалюючи цигарку від цигарки. Абсолютно голий повернувся до кімнати, наспівуючи «Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».
Підійшов до вікна і розчахнув його.
На протилежному боці вулиці, двоє товстеньких хлопців у майках «Eton high school» награвали мелодію з мюзиклу «Ісус Христос — суперзірка».
Грали жахливо. Різкі звуки саксофона прорізали вранішнє повітря, роздмухуючи в ньому жовту тривогу й фіолетовий страх, а фальшиві ноти флейти додавав до того чорної безвиході.
«Ротко скористався б саме такими фарбами», — подумав Брайан про себе.
По тому підійшов до шафи й видобув з модного шкіряного саквояжа маленький хромований револьвер. Повернувшись до вікна, він зробив декілька неприцільних пострілів убік недолугих музикантів. Останню кулю залишив для себе.
Складений учетверо папірець злетів з підвіконня. Падаючи на підлогу, художник зачепив його рукою.
Коли за півгодини самогубцю знайдуть поліцейські, у передсмертній записці, знайденій поруч з тілом, прочитають:
«Я, Брайан Вуд, уродженець містечка Стоксбрідж, що у Південному Йоркширі, заповідаю своє тіло містеру Чарльзу Саатчі з проханням передати його майстрам компанії „Аквасвіт“ у Брайтоні, що володіють технологіями зберігання органічних сполук у формальдегіді, з метою створення мистецької інсталяції „Хворий на СНІД художник-самогубця в пошуках вічного життя“, аби в подальшому експонувати цей об’єкт разом з іншими творами Автора з метою їхньої подальшої капіталізації. Всі права на мої твори, що знаходяться у спільному користуванні Автора та галереї „Саатчі“, заповідаю моїй донці Сарі Вуд, опікуном якої до повноліття призначаю свою матір Емілію Гілберт-Вуд. Ознайомитися з подробицями заповіту можна в мого нотаріуса за адресою... (лондонська адреса). У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Це рішення за збігом обставин є цілком зваженим і природним з огляду на ситуацію, в якій я опинився.
Тато, мамо, доню, я вас люблю!
Щиро ваш — Брайан Вуд — художник-концептуаліст».
Глава восьма
О десятій годині ранку журналісти з Мюнхена Сінді Шульц та Вернер Готліб снідали в ресторані пансіону «Квітка розмарину».
Спостерігаючи за тим, як його колежанка апетитно навертає смажені ковбаски з гірчицею та бобовим пюре, Вернер з відразою уявляв, як вони мандрують її кишківником, поволі отруюючи організм шкідливими барвниками та харчовими добавками. Коли ж Сінді щедро намастила половину булки маслом і джемом, налила в каву вершки і почала все це прицмокуючи жувати, він кинув коротке: «Я в номер по камеру» і пішов геть.
«Підстаркуватий сноб», — подумала Сінді, дивлячись йому вслід.
«Брудна польська курва», — подумав він у відповідь.
Оператор на сто відсотків був певен, що Сінді сьогодні вночі трахалася з лисим художником-шотландцем, який особисто представив її Даміану Хьорсту, а потім упадав цілий вечір, підносячи вино і відпускаючи сальні жарти на адресу присутніх на паті знаменитих гостей.
До першої ночі Вернер чекав її у студії на місцевому телебаченні, щоб перегнати касети й підготувати відзнятий матеріал для монтажу. Але не дочекався. Курва припхалася в номер десь близько четвертої ранку. Він чув, як вона довго приймала душ і хлопала дверцятами шафи. Їхні номери стінка в стінку в не надто фешенебельному пансіоні в районі Мерчістон не були прикладом довершеної звукоізоляції.
Цього ранку Вернер був лихий на цілий світ і вже укладав плани помсти. «Я зроблю так, що цю суку звільнять з посади керівника програми. Я покажу їй, як удавати із себе неперевершену телезірку!»
Піднявшись у номер, він закинув у рота жменю вітамінів, запивши їх водою з пляшки, й заходився роздивлятися у дзеркалі зморшки під очима. У цьому році йому виповнювалося сорок шість. Вернер Готліб був прихильником роздільного харчування та помірних спортивних навантажень, але кляті процеси старіння давалися взнаки. Виною всьому постійні стреси. Але куди ж без них? Телебачення — один суцільний форс-мажор!