«Рівень першокурсника коледжу естрадно-циркового мистецтва», — злостиво відмітив про себе посередній рівень мого конкурента.
Кожна хвилина, проведена клоуном на арені, позбавляла мене заробітку.
— Гей, чуваче, це моє місце! — нарешті промовив зухвало.
Публіка повернула голови в мій бік.
— Це моє місце! — міцно стиснув у руках сувенірну сокирку.
Клоун припинив жонглювати тарілкою, скинувши її у руку.
— Друже, — відповів лагідно, — місця довкруж багато, всім вистачить. Відійди трохи вбік і стань там.
— Я тут працював до тебе і працюватиму зараз. А ти, коли хочеш, сам відійди!
— Якого біса, ти що купив це місце? — зухвало сперся він на гнучкий ціпок.
Публіка принишкла, зацікавлено спостерігаючи за тим, як два самці б’ються за місце під сонцем.
Варвару нічого не лишалося, як перейти в наступ. Наблизивши налите кров’ю обличчя до конкурента впритул, я прошипів Чапліну просто в очі:
— Пішов, мать твою, піш-ш-шов звідси, бо зараз, маза фака, зарубаю!
В образі шляхетного волоцюги переді мною стояло все цивілізоване людство. Ціла орда голодних, лютих, необтяжених моральними принципами й повагою до закону людей, готова виплеснутись на ці культурні, облаштовані для комфортного життя землі хижим цунамі, змітаючи на своєму шляху старовинні міста і пам’ятки історії, насаджуючи по всіх усюдах агресію та хамські звички. Руйнувати святині й храми, скидати з постаментів прекрасні статуї і гріти руки над ватрами, складеними зі старовинних книжок.
— Тихо, тихо, ти що крейзанутий? — позадкував Чарлі від мене.
— Може, я й крейзі, але ти зараз підеш під три чорти й чим швидше, тим краще...
Коли ж він пішов, публіка деякий час не розходилася, зацікавлена тим, що ж я робитиму на відвойованому місці. Спокійно й врівноважено поклавши лахи на бруківку, я зайняв бойову позицію.
Зі спокійною зневагою дивився вдалечінь понад натовпом, туди, де кремезними обрисами вимальовувались гострі груди шотландських скель і королівський замок плив у блакитному небі, залитий променями полуденного сонця.
Життєрадісний туристичний натовп після гарних сніданків у дорогих готелях жадав розваг, але мені було байдуже. Настільки байдуже, що коли хтось із публіки підійшов і кинув у смушкову шапку монетку, я не засвистів й не затанцював.
У горлі став ком. Ненависть і войовничий шал кудись поділись. Натомість у серці постав знайомий біль через почуття власної меншовартості, пристосуванства, шахраюватої брехні, притаманним як мені, так і усім моїм землякам. Й радість уже була не в радість і зароблені гроші не радували.
«Та йдіть ви до дідька», — зненацька матюкнувся й підхопивши сумку, посунув крізь натовп.
Хтось наступав мені на ноги, когось штовхав я. Не знав, куди йду і що роблю. Аж поки в мене над головою не гримнув гарматний постріл.
Глава одинадцята
Капітан полку королівських бомбардирів Вінстон Болтон зупинився, аби перевести дух, спершись рукою на металеве поруччя.
Кам’яні сходи спіраллю забиралися нагору, впираючись у неширокі двері, що виходили на оглядовий майданчик середньовічної вежі, з якої відкривалася велична панорама на місто. Серце в капітана булькало у грудях, а обличчя вкривав рясний піт.
Півгодини тому біля «відьомського джерела» якийсь пан сунув йому до рук як презент пляшку «Столичної» горілки.
Прибувши на роботу, Вінстон не стримався й у вбиральні, потайки від колег, зробив з пляшки декілька великих ковтків, запивши горілку простою водицею з-під крана.
Останні півроку, відколи його дружина закрутила роман с баронетом Лайонелом Монтег’ю, знаним плейбоєм і головою правління корпорації «Бритіш Петроліум», капітан почав пиячити.
Прісцила була молодшою на дванадцять років. У квітні їй виповнилося двадцять вісім. Вони побралися позаминулого літа, а тиждень тому офіційно розлучилися. Він любив її несамовито.
— Твої принципи, Вінстоне, нікому не потрібні, — сказала в той вечір, коли назавжди пішла з їхнього дому. — Життя змінилося. Я хочу жити сьогодні. Бути тут і зараз, отримуючи все, чого я варта. Тому я йду від тебе туди, де вирує справжнє життя.
— Що вона розуміє? — капітан усміхнувся до себе. — Що вона розуміє про справжнє життя? Справжнє життя — це обов’язок. Виконання якого перед ближніми, перед країною, а найперше перед собою і є справжнім життям. Тільки сильні люди здатні осягнути це.
Капітан мав себе за сильну людину. Але чому, чорт забирай, так тяжко? Чому останнім часом його так гнітило це слово «обов’язок»? Чому дивлячись у небо, так хотілося злетіти туди і ніколи не повертатися?
Перевівши дух, Болтон продовжив шлях нагору. Вибравшись на оглядовий майданчик, він з насолодою ковтнув свіжого повітря, але в голові зашуміло і його хитнуло вбік. Зібравшись із силами, капітан віддав честь молодшим офіцерам й прийняв рапорт від лейтенанта Гендріксона. Той звітував про готовність гармати.
Постріл мав пролунати за секунду перед тим, як годинник у дворі замку проб’є дванадцять разів.
Вінстон Болтон подивився на хронометр. Стрілки показували за дві хвилини полудень.
Унизу, залиті людською рікою, чекали сигналу до початку свята сотні тисяч людей. «І жодної близької душі», — подумав капітан, як ніколи гостро відчувши свою самотність.
Нараз йому здалося, ніби срібляста блискавка майнула повз скроню. Він відчув легкий дотик до рукава парадного мундира і побачив, як по дорогій вовняній тканині розпливається гидка срібляста жижа.
— Клята чайка, — капітан подивився в небо, відшукуючи в ньому птаха, який зіпсував вилогу його парадного мундира, але небо було чисте.
Жодна хмара не затуляла блакитної високості. Яскраве сонячне проміння засліпило капітана і в його очах застрибали чорні цятки.
Він дрібно-дрібно закліпав повіками і знову подивився на вилогу.
Жижа розтеклася по мундиру неохайним трикутником. Серед неперетравленої луски, що надавала екскрементам сріблястого кольору, блимало жовтуватим бурштином риб’яче око.
«Фу, яка гидота», — поморщив носа капітан і був поліз у кишеню по хустку, але враз закляк. Око, так йому принаймні здалося, було живе. Зазирнувши в чорну цяточку зіниці, він побачив там спершу себе, а потім якась невидима сила почала затягувати його в ту чорну глибінь, немов у гігантську вирву.
За хвилину до початку сорок дев’ятого Единбурзького фестивалю командира почесної варти королівських бомбардирів Вільяма Болтона, який ось уже сім років поспіль здійснював сигнальний постріл з гармати, закрутило дзиґою і він почав зникати у власному рукаві.
Спершу зникла голова, потім — плечі, потім — тулуб, ноги і навіть начищені армійські черевики. За лічені секунди на тому місці, де тільки-но стояв капітан, лишилася мокра пляма пташиного посліду, поруч з якою сиділа білосніжна морська чайка.
Але стрій королівських бомбардирів не бачив ніякої чайки. Офіцери здивовано й трохи налякано мовчки спостерігали за тим, як їхній командир, закрутившись дзиґою, на місці впав і забився в конвульсіях, вигинаючись тілом на кам’яних плитах, що пам’ятали кроки Марії Стюарт.
— Лікаря, терміново викликайте лікаря, — схопився лейтенант Гендріксон.
Але Вінстон Болтон не був би собою, якби не виконав до кінця покладений на нього Її Величністю та народом Британії обов’язок.
Розриваючи на шмаття густу імлу галюцинацій, з останніх сил капітан звівся на ноги.
Біла чайка, підлетівши до гармати, ухопилася дзьобом за мотузку, щосили смикнувши її до себе. Зачувся гучний постріл і на якусь мить усе затягнув білий дим. Коли він розвіявся, чайка вже ширяла в безхмарному небі, оглядаючи з високості старовинне місто, вулицями якого, зрушивши з місця, потекла строката людська ріка.
Спершу Принцес-стрит була порожньою. Проїжджу частину відгородили від тротуару металевими парканчиками, уздовж яких тулився люд, пильно вглядаючись у той бік, звідки мала з’явитися королівська карета, виїхавши з воріт замку Голіруд.