Ми сидимо у віденській кав’ярні, стіни якої рясніють портретами австрійців, серед яких, окрім Франца-Фердинанда, імператриці Сісі, Моцарта, Зигмунда Фрейда, я зі здивуванням упізнав і маленького Адольфа Шикльгрубера з мамою.
Щойно ми всілися за вільний столик, до нас підбігла метка, симпатична офіціантка в коротенькій спідничці. Я замовив собі суничний чай з вершками та бріош з яблуками, а мавпа з обличчям сера Джона — гаряче молоко та тістечко з вишнями.
— Ви не п’єте кави? — спитав він.
— Коли працюю, намагаюся не пити. Кава сушить.
— Це правильно. Здорове тіло — великий скарб. Проте, користуючись нагодою, я хочу запросити вас до себе в гості на каву і лакричну настоянку. Ви пили колись лакричну настоянку по-единбурзьки?
— Ніколи.
— О, то я вас із задоволенням пригощу. Як вам перші враження від карнавалу?
— Ніколи в житті не опинявся серед подібного некерованого натовпу. Першотравневі демонстрації, на які в глибокому дитинстві водив мене дід, не зараховуються. Тут ти наче перестаєш існувати як особистість, стаєш частиною якоїсь іншої субстанції.
— Натовп — улюблене творіння нечистого!
— Як ви сказали?
— У натовпі всі стають сірими, а сірий — його улюблений колір.
— Щось не побачив я жодної сірості в цій карнавальній ході.
— Не кажу про зовнішній антураж, а маю на увазі його внутрішню суть. Завдяки карнавалу переважна більшість людей мріє втекти від тої сірості, якою сповнені їхні будні. Розваги, алкоголь, наркотики — ланки одного ланцюжка, спроба вирватися з обіймів сірості, яка насправді і є повсякчасною екзистенційною константою. А ще важка праця, біль, зради, спаплюжені мрії...
Мавпа потяглася до моєї золотавої гуцульської сокирки, обережно поцікавившися:
— Справжня?
— Сувенірна. Проте коли її вигострити, може стати небезпечною зброєю у вправних руках.
— А скажіть, чи справді в Україні відроджується мистецтво бойового гопака?
— Щось не бачив загального захоплення. Десь у Львові є гурт ентузіастів, але я сам навчився деяким прийомам.
— А ви... ви коли-небудь вбивали людину? — пильно зазирнув мені в очі Мак-Лох.
— Ні, містере Джон, — усміхнувся я, — ніколи.
— Тоді як ви граєте Раскольнікова?
— Я ж актор.
— Розумію, розумію, — відкинулася мавпа на спинку стільця. — Але ж ви часто проживали момент убивства старої лихварки? Думали про себе: чи зміг би я?
— Так, це було не один раз.
— І що ж ви собі відповіли?
— Я б не зміг убити людину.
— Добре, тоді поставимо запитання інакше, якби, приміром, ви знали, що в певній людській подобі перед вами постав сам Сатана? Змогли б зарубати його сокирою?
— Цікаве запитання. Треба подумати... — я вилив у чай вершки.
— Подумайте, я не наполягаю на негайній відповіді...
Десь біля шинквасу сміялися дівчата. Знадвору долинав спів волинок, там вирувало свято і буяв карнавал. Чоловік за сусіднім столиком читав газету. Декілька молодиків у лицарських обладунках зайшли в кав’ярню і всілися за столиком поруч. На якусь мить мені здалося, що від моєї відповіді залежить, чи взагалі існувати цьому світові чи ні?
Відчуття здалося настільки цікавим, що я, помішуючи в чашці цукор, сам собі усміхнувся: «От зараз скажу так — і весь світ перевернеться, а скажу по-іншому, і все залишиться на своїх місцях». Здається, то був опукло окреслений категоричний імператив Канта.
— Знаєте, я б не вбив... — відкусив я від бріоша великий смачний кусень.
Усе лишилося на своїх місцях. Сміялися дівчата, грали волинщики, офіціант приймав у лицарів замовлення. Зі світом нічого не сталося.
— Навіть коли б то був сам Сатана? — прискіпливо подивився на мене Мак-Лох.
— Так.
— А чому, чому б ви його не вбили? — шрам на його чолі налився кров’ю, ставши багряним. Здається, у старого різко підскочив тиск.
— Розумієте, — повільно протягнув, не припиняючи жувати, — коли Сатана може з’являтися в людській подобі, то де гарантія, що він знаходиться саме в тій людині, яку ти хочеш убити? Може, він сидить саме в тобі, напоумлюючи вбити людину навпроти?
— То краще, щоб Сатана вбив тебе?
— Довколишній світ є віддзеркаленням нашої душі. Отож, коли в нас у душі чорно — то і весь світ навколо здається чорним. Коли ми бачимо ворога роду людського в комусь іншому, то чи не є ми самі тим ворогом?
— Отже, кажете, вбий Сатану в собі? Тобто вбий себе? Цікава постановка запитання... Слухайте, — сплеснув він раптом чорними лапами, — а чи знайшли антитезу моїй гіпотезі щодо гріховних витоків мистецтва, яку ми обговорювали вчора?
— Так, я думав над цим...
— І якого висновку дісталися?
— Протилежного. Мистецтво, таки, має божественну суть!
— Будете ласкаві пояснити ваші припущення?
— Залюбки. Отже, згідно з вашою гіпотезою, виходить, що людство має взагалі зректися мистецтва, бо воно є лише оманою, яка зводить людей з правильного шляху, породжуючи культові явища. Я правильно розумію?
— Деякою мірою, — погодився зі мною сер Джон.
— Але ви говорите про геніїв людства, чиї імена в усіх на слуху. Проте скільки митців лишаються невідомими, ба й не прагнуть слави і визнання, отримуючи насолоду виключно від самого процесу творчості, що споріднює їх з Богом? От вам і відповідь: бажання слави і визнання — від лукавого. Сама ж творчість — має божественну суть!
— Прекрасна відповідь, — зааплодувала мені мавпа. — Саме через це мені з вами цікаво спілкуватися. Рідко тепер у світі знайдеш людину, яка зберегла віру в божественну суть творчості. Зараз у мистецьких колах здебільшого переважає протилежна думка. Проте досить філософствувати, я насправді запросив вас, аби вибачитись. На жаль, не зможу сьогодні побувати на вашій прем’єрній виставі. Мушу терміново виїхати до Лондона. Треба допомогти королівській родині у вирішенні деяких справ, пов’язаних із розлученням спадкоємного принца Чарльза. Вчинімо так: коли повернуся, то запрошу вас до себе в гості на каву з лакричною настоянкою. Домовились?
— Домовились.
— У мене буде до вас одна цікава пропозиція співпраці, яку я допіру не хочу розголошувати.
— Ну от заінтригували і кидаєте на півслові. Так нечесно, — засміявся я.
— Ви й досі хочете лишитися на Заході?
— Гадаю так, але не знаю, як це правильно зробити.
— Це і стане темою нашої наступної зустрічі. Як повернусь, неодмінно дам про себе знати. А тепер маю бігти... Запишіть на мій рахунок! — кинув до офіціантки прощаючись.
Того самого дня, повертаючись ввечері додому, я зайшов подивитися на портрет Мони Лізи, що його зранку на Пікарді-плейс створив невідомий вуличний художник. Ані самого художника, ані портрета я не побачив. Натомість на асфальті лишилася сама брудна пляма. Натовп знищив шедевр.
«Колір диявола — сірий», — сумно усміхнувся я, пригадавши проказану Мак-Лохом фразу.
Глава тринадцята
І покотилися заробітчанські будні, дійсно схожі одне на одного, як ті сірі гуси в пісні Ігоря Поклада на слова Юрія Рибчинського, яку час від часу виконував на кухні Семен Лажа, готуючи сніданок.
Співати він починав десь близько дев’ятої ранку, коли я ще міцно спав.
З часом репертуар народного артиста набув нових нот, бо Цар-Підлядський позичив у водіїв автобуса декілька касет з піснями Висоцького, і крутив їх вечорами на місцевому магнітофоні.
«Что-то воздуху мнє мало, вєтєр пью, туман глотаю, чую с гібєльним восторгом, пр-р-р-ропадаю, пр-р-р-ропадаю-ю-ю-ю...» — ричав Лажа й дзеленчав каструлями.
Відтак від початку десятої я вже не спав, поринаючи у світ хитких сновидінь, очікуючи на мить, коли народний артист замкнеться в туалетній кімнаті, регулярно після сніданку справляючи велику потребу.