— Далі, далі шо? — опустивши голову, він знову чекав від мене підтримки.
— Медаль пропілі... — прошепотів я.
— Медаль пропілі? — здивувався він. — Ви представляєте, пропілі медаль! — цілком щиро звернувся до публіки.
І тут уже не втримався я. Схопився рукою за обличчя й удаючи розпач, уткнувся в лаштунки, аби не бачити лупатого Царя, який, здається, потроху входив у раж.
— Так вот я і говорю, хуйня всьо ето, рєбята, — лишившися останньої підтримки, вдарив він себе кулаками у груди. — Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар! Дочка у мєня єсть от первого брака Сонечка. Так жена єйо простітуткой сдєлала. Сама на панель вигнала, за тридцать рублєй, бо дєтям нема за шо жить било! Я как узнал, забухал, карочє, по чьорному. Так до сих пор і бухаю. Жалко вам мєня должно бить? Да ніхуя мєня не жалєйтє. Потому шо придьот бог православний і всєх нас на хуй пожалєєт, — випростав руки хрестом. — Свиньї, скажет, ви бухіє, но я і вас прощаю, потому шо я бог і всьо такоє... Вот такой мой вам будєт отвєт!
Під час монологу в артиста з очей лилися справжні сльози, в той час як рештки трупи хрюкали від сміху, ховаючись за труною та лаштунками.
Гадаю, переважна частина глядачів так і не зрозуміла, що у виставі трапився якийсь збій.
Гра Підлядського була настільки органічною, що в кінці монологу зал вибухнув оплесками, які лунали, щонайменше, хвилину. Щасливий артист кланявся, мов той Амвросій Бучма, прикладаючи руку до серця, в той час інші члени трупи сповзалися на сцену для продовження вистави.
— Ну, Цар, ти дав: «Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар», — реготали дорогою в автобусі.
— А що я міг зробити, — виправдовувався гордий Підлядський. — Альфред Петрович казав близько до тексту, от мене і перемкнуло. Внєдряйтє культурку! Вєшайтє коврікі на сухую штукатурку! Нікакого модернізма! Никакого абстракціонізма! Сохраняєт стени от сирості, вас от рєвматізма!
Та поки легковажні артисти куражилися та зубоскалили, головного режисера турбувала доля Семена Лажі.
«Може, у нього трапився серцевий напад? Може, якась інша хвороба? Може, він заблукав у місті чи потрапив під авто?» — видавав він одну версію за іншою.
Зазвичай після вистави додому нас розвозив автобус, на якому ми дісталися до Единбурга. Прибувши за адресою Екедемі-стрит, 3, всі побачили сумну постать Лажі, що винуватою спиною тулився до металевого парканчика. Виходячи з дому, він забув ключ від вхідних дверей, і ось уже як годину не міг потрапити до хати.
— Сьома, ти в порядкє? — радісно вискочив йому назустріч Трюфель, але вже за хвилину повернувся до салону. — Та він, скотиняка, п’яний, як чіп!
— Я только на мінуточку рєшіл прілєчь на газон, — виправдовувався перед нами Семен Леонідович за вечірнім чаєм. — Проснулся, а на дворе уже ночь!
— Трюфель погрожував накласти на вас штраф, — кивали ми співчутливо головами.
— Я ему наложу, етому жидярє, я ему наложу! — грізно трусив він рукою в повітрі, але очі мав сумні. — Ну ошибся чєловєк, с кєм нє биваєт? Я же нє со зла. Я же прізнал свою ошибку!
— Ошибкі надо нє прізнавать. Їх надо смивать. Кровью... — злостиво прошипів Цар-Підлядський, отримавши за це від Микитича легкого потиличника.
Лажу дійсно було шкода.
Глава чотирнадцята
Своїм колегам про те, що працюю на майдані, я нічого не казав.
Але Единбург не таке вже велике місто, що в ньому можна так легко загубитись. Лажа, Цар і Микитич, прогулюючись якось центром, надибали мій перформанс.
Вони, звичайно, прості добрі люди, проте за одвічною радянською звичкою дуже люблять рахувати чужі статки. Три дні не давали мені спокою, випитуючи, скільки заробляю за день.
Тільки Катерина, здається, трохи образилася, дізнавшись про мої виступи з вуст балакучого Лажі. Проте швидко вибачила, а потім ледь не щодня носила на площу воду та горішки, коли я перепочивав між заходами на герць.
Наші стосунки з нею у цей період знову набули виключно дружнього характеру.
З її боку я відчував прагнення зробити їх відвертішими, але цілком свідомо відсікав логічне продовження того, що сталося на поромі. Дружба між чоловіком і жінкою — птаха набагато рідкісніша за банальний секс.
Минулого понеділка, коли в нас увечері не було вистави, вона прийшла на майдан годині о четвертій дня. Я якраз відпочивав на газоні, підставивши обличчя сонцю, посмоктуючи з пакетика через трубочку манговий нектар.
— Хелоу. Хау ду ю ду? — присіла поруч, чмокнувши мене в щоку.
Як уже казав, що вона була напівукраїнкою, напівіспанкою. Її батько Рауль-Паоло Мендес ще п’ятирічною дитиною разом з мамою був евакуйований до СРСР навесні 1939-го.
Дід, що брав участь в боях під Гвадалахарою та захоплював Теруель у 1937-му, був знаним військовим командиром часів громадянської війни в Іспанії, одним з героїв документального фільму «Іспанська земля», що знімався за сценарієм Гемінґвея.
— Та в тебе питомо лівацька родина... — жартував я з пращурів Катерини.
Її батько (випускник юридичного факультету Московського університету), познайомившись там з молодим ще Левком Лук’яненком, згодом став відомим радянським дисидентом.
Зазнавши першого арешту в 1961-му в справі УРСС (Українська робітничо-селянська спілка), він десять років відбув у таборах. А в квітні 1972-го у нього народилася донька, яку назвали Катериною.
З її матір’ю вони офіційно так і не побралися, бо Рауль-Паоло добре розумів, що наступний арешт лише справа часу.
У 1976-му він знову був заарештований у справі Гельсинської спілки й, діставши десять років, загинув в одному з мордовських таборів. Як свідчили документи, «від внутрішнього крововиливу через виразку шлунку».
Але Катерина та її мати не мали сумніву, що батька вбили.
— Я пам’ятаю тільки його усмішку, а ще як він мене крутив на табуреті біля рояля, — згадувала Катерина, оповідаючи історію своєї родини.
— А що мама?
— Мама померла рік тому. Була викладачкою консерваторії. Теж виховувалася в дитбудинку. Її батьки загинули під час війни. Так що з рідних у мене — тільки ти, — наче жартувала, але я сприймав її жарти абсолютно серйозно, бо направду боявся нових стосунків, які так боляче, так криваво видирають з твоєї душі цілі шматки м’яса.
А ще на мене реально вплинули Забужкині «Польові дослідження», які я зрідка читав перед сном.
Авторка вибивала в мене ґрунт під ногами, змінюючи оптику чоловічого погляду на сучасних жінок, які робили протилежну стать об’єктами своїх експериментів. Читання феміністичної літератури вбивало довіру між нами.
І от сиджу я увесь такий маскулінно-брутальний з купою грошей у кишені, ціджу через соломинку манговий нектар з пакетика, дивлюся на Катерину, а під серцем непевний холодок.
Зізнаюся, я люблю жінок. Я люблю в жінках усе — їхні сумочки, брязкальця, зжужмані панчохи біля ліжка, їхні кривляння, гримаси, нещасні обличчя під час місячних, їхні баночки з кремами, примочки під очі, ліфчики, випрані трусики-нєдєлькі, що сушаться на змійовику у ванній, люблю їхній запах за вушком, слухати, як вони хрумають салати, як теревенять годинами по телефону, дивляться на конкуренток, страждають від зіпсованого манікюру, бавляться з дітьми.
Я навіть примусив себе полюбити залишки губної помади, яку вони залишають після себе на чисто-білих фаянсових чашках з-під кави, хоч це було і нелегко.
Але виявилося, що в світі існує ціле плем’я жінок, яке ненавидить чоловіків лише за те, що вони якось не так підкурюють, палять, п’ють пиво, якось не так лишають мило у ванній кімнаті, лаються, носять краватки, вправно вивуджують ляща з річкової глибини, насаджують на гак мастирку, гребуть на човні, заправляють автомобілі, підкидають до небес дітей, розводять вогнища, рубають дрова, смажать шашлики, дивляться футбол, зосереджено сьорбають борщ, зневажливо кидають на прилавок гроші, голять щоки електробритвою «Нева», забивають цвяхи у стіни і тримають кермо автомобіля.