Ба більше! З часом я побачив, що на підтримку цього чоловіконенависництва працює ціла індустрія, що виробляє мегатонни журналів, газет, телепрограм, присвячених «святим жінкам» і «недолугим чоловікам».
Вони розбирають нас по кісточках, по гранулах, по молекулах. У курилках, кав’ярнях, кухнях, у приватних бесідах з психоаналітиками, у розмовах з доньками, сестрами, свахами. Щодня, щогодини.
Вони нас досліджують, класифікують, маніпулюють нами, складають у коробочки особливо цікаві екземпляри. Вони працюють з нами, аби поволі, виважено і системно з іронією, сарказмом, глумом, знущаннями нищити нашу самооцінку.
Хоча зрідка ще трапляються такі, що люблять нас такими, якими ми є. За те, що ми підкурюємо, палимо, п’ємо пиво, носимо краватки і далі за списком. Зустріти таку жінку для чоловіка — це велике щастя. Але як зрозуміти, що це саме твоя жінка? Тільки практичним шляхом, друже! Тільки практичним.
— Чия можу запросити тебе сьогодні до ресторану? — нарешті наважуюсь запитатися у Катерини, яка так само сидить поруч, підставивши обличчя сонцю.
— А як робота? Ти ж хотів попрацювати до шостої?
— Усіх грошей усе одно не заробиш. То як?
— Я згодна.
За дві години всі в білому, молоді, натхненні, ми сидимо в рибному ресторані «Fishers in Leith», з тераси якого відкривається найкращий в усьому Единбурзі вид на гавань.
— Бажаєте щось з напоїв? — питається стрункий блідий офіціант у бездоганно білому фартуху.
— Так, пляшку білого вина на ваш вибір, дюжину устриць на аперитив, а поки ми подивимось меню...
Цей ресторан нам порадили організатори ще на початку гастролей. По понеділках тут устричні дні. Дюжина устриць та пляшка білого вина лише двадцять п’ять фунтів. Можемо собі дозволити, бляха муха...
У моїй кишені лежить цілих сто фунтів, які я виручив за горілку. Два пакети із заробленим дріб’язком (десь кіл по шість кожний) лишилися в кімнаті, сховані у шафі. Я ще не встиг обміняти мідяки та нікель на кольорові папірці.
— Ніколи в житті не їла устриць... — пошепки каже Катерина, коли офіціант іде геть.
— Я теж... — відповідаю по-змовницьки, і ми тихенько сміємось, потискаючи одне одному руки. При тому я затримую її руку в своїй руці трохи довше, ніж зазвичай.
Вона пильно вивчає меню, в той час як я пильно вивчаю її.
«Може, то навпроти сидить моя доля?» — роздивляюся легкий пушок за її вушком.
— А давай спробуємо місцевий шеф-салат від кухаря з тигровими креветками чи палтуса з картопляними крокетами та тушкованим шпинатом у вершковому соусі? — пропонує вона.
— Я не дуже голодний... Хіба салат скуштую.
Навіть із сотнею фунтів у кишені можна отримати легкий шок від цін у місцевих рибних ресторанах. Салат — дванадцять фунтів, палтус — двадцять чотири.
— Ти не проти, якщо я закурю? — дістаю жирненьку, коротку сигару «Маканудо Мадуро», десяток яких спеціально прикупив для урочистих подій у місцевому тютюновому магазині.
— Звичайно, ні. До речі, ти обіцяв мені розповісти про твого улюбленого італійського автора, нагадай, як його звали...
— Марінетті?
— Ні, той, що ейя-ейя-алала...
— А-а-а-а, д’Аннунціо, — усміхаюся я, по-ковбойськи ловко відкусюючи зубами кінчик сигари, — так, шикарний чувак. Поет, письменник, драматург, а до того ж один з піонерів авіації та кінематографа. Є засновником так званої течії аристократів-анархістів, для яких ідеалом соціального й творчого світоустрою був давньогрецький поліс з його добровільним об’єднанням вільних громадян, кожен з яких був воїном. І уяви, йому вдалося втілити свою мрію у життя. Майже півтора роки в Далмації він очолював найдивніше в сучасній історії державне утворення Регентство Фуїме, яке утримувало армію озброєних митців. Вільне мистецтво, творчість у сполученні з войовничістю вважалися найвищими державними чеснотами. У нас щось подібне в ті самі часи творив Махно. Але це була питомо селянська революція. Інша справа — д’Аннунціо, урбаніст-аристократ — мій кумир.
До нас повертається офіціант. Ставить на стіл срібну тацю з дюжиною розкладених на льодяній подушці устриць, викладених віялом у перемішку зі скибками лимона, дрібно різаною цибулею та виноградним оцтом у невеличких піалах. Демонструє пляшку з вином.
— Ігристе «Франчакорта» дев’яносто першого року. Ідеально підходить до устриць.
— Прекрасно, — погоджуюсь я, киваючи головою, як це зазвичай роблять багаті джентльмени в кіно.
Офіціант подає високі, стрункі келихи, відкорковує пляшку й підносить мені корок на окремому срібному тарелі. Наливає трохи в бокал. Завмирає, пильно стежачи за моїми діями.
— Наливайте, наливайте, — киваю я, видихаючи сигарний дим і відсуваючи від себе корок, дивуючись: «навіщо він мені його підсовує?».
Офіціант із розумінням киває головою.
Прозоре, з легким смарагдовим відливом вино злегка піниться в наших келихах. Ми з Катериною дивимось одне одному в очі. Офіціант делікатно відступає. Я подаю йому невидимий знак, що ми хочемо лишитися на самоті. Поставивши пляшку в цеберко з льодом, він тихо зникає у глиби ні ресторану.
— За вільних, щасливих людей, що розмовляють українською мовою. За нас із тобою, — усміхаючись, піднімаю келих.
— Гадаю, таких у світі небагато, — сміється вона у відповідь.
— Так, ми — обрані!
Далі ми з Катериною вперше в житті куштуємо устриць. Поливаємо їх лимоном, заправляємо дрібно різаною цибулею та оцтом, усотуємо з мушель, підрізаючи драглисту білкову масу тонко вигостреними виделками.
За тим нам приносять салати, і я замовляю ще одну пляшку ігристого «Франчакорта». Далі Катерині подають палтуса на величезній тарелі.
Усе, як у кіно.
А й дійсно, скажіть мені, друзі, чи багато на той момент існувало в світі українців, що отак вільно могли в Единбурзі ласувати устрицями, насолоджуючись золотистими брижами на воді, якими гралося сонце, що повсякчас утікало за шотландські гори?
Чи багато моїх земляків чули про д’Аннунціо чи діда Катерини — героя громадянської війни в Іспанії генерала П’єдро Мендеса, теж, до речі, поета і художника?
Я ж і кажу — ми обрані. Еліта! Саме ми, а не ті жлоби, що, натиривши грошей з бюджету, хизуються діамантами та дутим золотом на вульгарних прийомах у Марийському палаці чи віденських балах у Київській міській мерії.
Після заходу сонця, закутавшись у пледи, ми сидимо на терасі, п’ємо каву й, милуючись далекими пароплавами, що сяють вогнями на единбурзькому рейді, обмиваємо кісточки своїм недолугим колегам:
— Пензлює Галя Тиркало до автомата з «Кока-колою» й починає натискати на всі кнопки. В отвір нічого не випадає. Тоді починає щосили гамселити по тому автомату ногою, промовляючи: «Дай колу». Це Цар-Підлядський над нею пожартував, буцім автомат видає напій безкоштовно, варто його тіки буцнути ногою. Підходить місцевий робітник, питаючись: які претензії вона має до автомата? А вона ж англійською ні бум-бум. То й далі штурхає «дай колу, дай колу». Довелося викликати охорону. То відтепер баби її так і називають «Галя дай колу».
Я обтираю сльози сміху з обличчя й розповідаю свою історію:
— Завалюється, значить, Семен Леонідович Лажа з чорнобильським посвідченням до королівського замку, тикає ту ксиву під носа контролерам й починає вимагати, щоб його пустили на екскурсію безкоштовно. І що ти думаєш, таки домігся свого. Каже, що увесь день провів у замку, похваляючись тим, що встиг побувати в ліжку самої Марії Стюарт. Улігся туди, коли чергова екскурсія вийшла із зали, а наступна ще не прийшла. «Я ощутіл трепет єйо тєла», — каже. Старий збоченець.
— Ха-ха-ха, — умліває Катерина від сміху.
— Можна рахунок, будь ласка, — звертаюся до офіціанта, що проходить повз, попереджаючи, що о двадцять другій ресторан зачиняється. — «Радянські люди за кордоном — то унікальне явище, — розвиваю сатиричну ініціативу. — Якось батько розповідав, що коли служив у військовому ансамблі в Німеччині, то його разом із солістами запросили в Берліні до басейну. Череваті дядьки в сімейних трусах полізли купатися. Але щойно пострибали у воду, за ними відразу потяглися червоні пасма. Виявляється, у воді було розчинено лакмус, який реагував на сечу. Ото була ганьба! А балетні з оперного театру казали, як у Японії під час гастролей у готелі вирубалося світло, бо всі, одночасно повернувшись після вистави, вмикали кип’ятильники, а дехто навіть між двох прасок смажив м’ясо чи варив суп в унітазному бачку, щоб зекономити добові.»