Офіціант кладе навпроти мене дорогу шкіряну книжечку з тисненим логотипом закладу, облямовану срібною дужкою.
— Сто сорок вісім фунтів! — задихнувся я, зазирнувши всередину. — Але ж устричний сет з вином коштував двадцять п’ять, так написано у вас на рекламному борді?! То чому ви правите по сорок два фунти за пляшку італійського вина?
— Тому що ви самі сказали подати до устриць найкраще вино, бо в устричний сет входить звичайне грецьке шардоне. Я зробив так, як ви сказали.
— Не проблема, у мене є гроші, скільки треба? — тягнеться Катерина до сумочки.
— Позич, будь ласка, п’ятдесят фунтів, я тобі завтра віддам.
Ну не пхатися ж додому за мідяками?
— Не нервуйся, все було прекрасно... — намагається заспокоїти мене Катерина, в той час як я зневажливо кладу у книжечку три купюри по п’ятдесят фунтів, лишаючи офіціанта майже без чайових.
— Сер, можна вас на хвилинку? — вибігає з дверей ресторану сполохана жінка-адміністратор, коли ми, спіймавши таксі, вже було забралися до кабіни.
— Якісь проблеми?
— Гроші, що ви нам дали, виявилися фальшивими...
До другої ночі у відділку поліції я давав пояснення, звідки в мене взялися дві фальшиві купюри по п’ятдесят фунтів стерлінгів.
Історію з продажем горілки, звичайно не розголошував. Брехав, буцім поміняв гроші в центрі у якихось бариг, бо ті давали за сто доларів на два фунти більше, ніж в офіційному обміннику.
Мене питали про їхню зовнішність, вік, одяг! Згадавши геїв-пацюків у футболках «Eton high school», я видав їхній точний портрет. А ще в мене зняли копію паспорта, відбитки пальців та поцікавилися точною адресою проживання.
Дорогою додому ми з Катериною, яка терпляче чекала у відділку, зайшли в цілодобовий алкомаркет й купили пляшку рислінгу, яку я розпивав прямо з горла, аби вгамувати розбурхані нерви.
Зупинились за пів кварталу від нашого будинку.
Поки дама чекала за рогом, я зійшов на ґанок, відімкнувши двері квартири власним ключем. У кухні й досі горіло світло, а в коридорі густо смерділо смаженою на салі картоплею з часником.
Забравшися до кімнати, я щонайперше запхав до шафи розвішені на просушку козацькі лахи, закинув у куток сумку з брудною білизною і трохи поправив розкуйовджене ліжко, аби хоч трохи навести порядок у своєму холостяцькому лігві.
Потайки завівши Катерину до кімнати, я зачинив двері кімнати зсередини, а потім підійшов до неї впритул, обережно торкнувшись пальцями щоки.
Вона відповіла на мій рух, схиливши голову на долоню. Я запустив руку в її густо-каштанову гривку і притягнув до себе, палко цілуючи в напіввідкриті вуста. Але заповзаючи рукою під блузку, необережно зачепив ліктем недопиту пляшку з рислінгом, і вона, беркицьнувшись на письмовий стіл, залила Катерині всю спідницю.
— Не переймайся, — сказала вона, — це дрібниці.
Вечір було зіпсовано остаточно.
Подумалося: «Яка там, на хуй, еліта?».
У кімнаті так само пахтіло смаженою на салі картоплею з часником. У кутку лежала брудна білизна, а в шафі — спітнілі козацькі лахи.
— Здається, сьогодні в нас з тобою нічого не вийде. Вибач, ця ситуація з фальшивими фунтами вибила мене з колії.
— А й не треба нічого. Все і так було занадто класно.
— Ти не ображаєшся?
— З чого ти взяв?
— А, так... — відказав я, дивлячись кудись убік, а сам подумав: «Навіщо це все?».
Глава п’ятнадцята
Сер Джонатан Мак-Лох повернувся наступного дня.
Я вже, можна сказати, скучив за ним. Без попередження прийшов до театру, перестрівши мене у фойє після вистави.
— Як гралося?
— Так собі... не дуже... — поморщив я носа.
Сьогодні весь день виявився якимось роздризканим і порожнім. Зранку пішов міняти гроші, аби віддати борг Катерині, так просидів у черзі півтори години, поки дістався до віконечка. Аж тут оголосили обідню перерву, після якої до третьої дня рахували мої мідяки. Працювати на майдані вже сенсу не було. Так я вирішив піти по магазинах. Позавчора надибав на сейлі у взуттєвій крамниці класні мілітарні чоботи за тридцять дев’ять фунтів. Але коли припхався в магазин, то чобіт у ньому вже не виявилося. То поїхав на Квін-стрит по стильну шкіряну куртку, яку примітив ще на початку гастролей. Але мого розміру теж не було. З розпачу придбав собі на розмір більше. Коли приїхав додому, то знайшов куртку занадто великою і поїхав її здавати назад. Дорогою зголоднів і замість завернути у звичний «Бургер Кінг» зайшов заради експерименту в «Піца хат», де з’їв несмачну піцу з томатним соком за вісім фунтів, діставши печію. Надумав зазирнути на екскурсію у королівський палац Голіруд, але там був вихідний. Зателефонував до батьків. Ті не брали слухавку.
Вистава ввечері теж не вдалася. Публіка була мертва, сцена холодна. Кожен з акторів «дмухав у власну трубу», «грався зі своїм апельсином» і «тягнув ковдру на себе». Так кажуть у театрі, коли зникає відчуття ансамблю.
— У вас же професійна трупа? — здивувався містер Джон, коли ми вийшли на вулицю.
— А це не залежить від професійних якостей, — копнув я ногою порожню бляшанку з-під пива, що валялася на тротуарі. — Ти можеш бути тисячу разів професіоналом, але є щось таке, без чого мистецтво мертве.
Я зробив свого Раскольнікова таким собі трохи агресивним хуліганом, що загалом відрізнялося від рефлексуючого інтелігента у виконанні ленінградського артиста Тараторкіна у знаменитому фільмі.
Ця незвична трактовка подобалася публіці, хоч перші вистави гралися в майже порожньому залі.
Але після того як у ЗМІ вийшли перші схвальні рецензії, публіка повалила.
На Единбурзькому фестивалі якість театральних постановок визначається кількістю присуджених критикою зірок. Ми дістали найвищу оцінку. П’ять!
Щоправда, це ніяк позитивно не відбивалося на артистичних гаманцях. Добові з розрахунку по десять фунтів на людину мали отримати тільки наступної неділі. Як у таких умовах виживали артисти в країні, де велика пляшка мінеральної води коштувала два з половино фунти, для мене й досі лишається загадкою.
— Маєте сьогодні вільний час? — поцікавився Мак-Лох. — Хотів запросити вас до себе в гості. Поговорити стосовно пропозиції, яка вас, гадаю, може зацікавити.
«Хм, — подумав про себе, — що ж ти можеш мені запропонувати, старий шкарбуне?» Але зізнаюся, у грудях залоскотало.
— Ходімо, — удавано байдуже знизав плечима.
— Це тут недалеко, два квартали пішки.
Спершу ми йшли мовчки. Я згадував подробиці невдалої вистави і відчуття гіркоти не полишало мене. Тобто були й оплески, і схвальні відгуки, і вдячні глядачі — все, крім акторського вдоволення роботою. Перед виставою я не відчув того легкого щему, який називав приходом «танцюючого демона».
Інколи він приходив за декілька годин до вистави. Подеколи його треба було чекати аж до третього дзвоника. А іноді він не приходив зовсім, як сьогодні. Тоді текст ролі ставав сухим. Мізансцени робилися мертвими.
— Невже для вас натхнення також має божественну суть? — запитав зненацька Мак-Лох, наче підгледівши мої думки.
— От уже й не знаю. Трапляються миті, коли я в буквальному сенсі відчуваю, що в мене вселяється якась інша сутність. А от якої вона природи — з’ясувати не можу.
— Чи відомо вам, чому в Середньовіччі акторів ховали за межами цвинтарів?
— Церковники казали, буцім за часів Римської імперії перших християн страчували саме в театрах. Відтоді для них усе, що пов’язано з публічним лицедійством, — гріх.
— Тоді друге питання: чи доводилось вам колись чути про давньоримського актора Веспасіана, який вступив у суперечку з архієпископом Константинопольським Аттиком у 423 році нашої ери?