— Не бери дурного в голову. Краще спостерігай за часом.
У двері постукали.
— Так-так, Доріане, ми готові, — озвався містер Джон і до кімнати в довгому прозорому хітоні з газової тканини зайшов його прийомний син.
Під хітоном у Доріана нічого не було! Тобто зовсім нічого, навіть бандажа.
У руках він тримав золоту семиструнну ліру, а голову юнака прикрашав золотий обруч із двома золотими нарцисами, які скидалися на невеличкі ріжки. Він наближався до нас балетною ходою, ступаючи босими ногами по брудній кам’яній підлозі залу.
— Малий не застудиться? — спитав пошепки в містера Джона.
— Та ні, — так само втаємничено відповів той, — він уже не вперше тут танцює. Каже, що в цьому залі на нього сходить натхнення. Цей Доріан справжній танцюючий демон.
— Як ви сказали?
— Танцюючий демон, — відповів старий і серце в мене у грудях неприємно булькнуло.
— Мій наставник сказав, що ви люб’язно погодились подивитись, як я танцюю, — звернувся до мене Доріан, — і я вам за це дуже вдячний. Це буде невеличкий етюд з другого акту, де Орфей у пошуках Еврідіки спускається в пекло. Чи не будете ласкаві допомогти мені?
— Чим саме? — я здивовано глянув убік сера Джона.
— Потримати цю ліру, — танцівник простягнув мені інструмент, дуже схожий на логотип елю «Гіннес», що виявився доволі важким, ніби й справді був зроблений зі щирого золота. — Підіграйте мені, будь ласка, за Орфея, в той час як я виконуватиму партію Еврідіки.
— Яким чином?
— Заберіться, будь ласка, на стіл, і коли я займу шосту позицію, легенько торкніться струн.
Я зніяковів. Ну це, блін, вапще...
— Просто там є така мізансцена, — спробував розрулити неоднозначну ситуацію містер Джон, — коли Орфей стоїть на високій скелі й бачить Еврідіку, що виконує свій танець. Цей епізод чи не центральний у всьому балеті.
Самі розумієте, відмовити старому після його пропозиції про Спілберґа я не міг. Тож слухняно видершись на стіл, зайняв позицію напоготові. Почувався, як малюк на вранішнику, якого дорослі примушують читати віршики про роль моркви в житті сніговика.
Містер Джон розвернув своє крісло спинкою до комина, вмостившись обличчям до виконавців.
«Можна», — кивнув головою Доріан, і я провів рукою по струнах.
Почулася тиха й меланхолійна музика. Складалося враження, буцім десь поруч заграв справжній симфонічний оркестр. Тихо співали флейти, виводили свою сумну мелодію альти та скрипки, чулися переливи арфи. Дива, та й годі.
Глянувши на танцівника, я побачив, як тіло його почало дрібно-дрібно тріпотіти. Він виструнчився, знявши руки догори і різко кинув їх униз разом із головою. Я ж зі здивуванням звернув увагу на те, що пальці проти моєї волі торкаються струн ліри, яка мов би прикипіла до рук. Зробивши спробу припинити грати, я нічого не домігся. Руки вже не слухалися мене. Що за чортівня! Перелякано глянув на містера Джона, але той увесь полинув у танець, з відкритим ротом спостерігаючи за своїм протеже.
Рухи Доріана робилися дедалі стрімкішими. Так само наростала музична хвиля. Ось зазвучали валторни, труби. Загули тромбони, завищали флейти-піколо. Божевільні скрипки закрутилися віхолою...
Раз у раз зиркав я то на танцюриста, то на містера Джона, який почав соватися у кріслі. Одна холоша його штанів набрякла, здибилась. Сумнівів не було: видовище танцюючої Еврідіки збуджувало старигана.
«Та вони ж підори! — подумалося мені. — І я граю під їхню дудку, проти власної волі!»
Аж ось музика досягла апогею. Симфонічний оркестр узяв найвищу ноту, завмер на якусь мить і водоспадом ринув униз. Доріан закрутив фуете, в останній раз сплеснув руками, вигнувся всім тілом, викинув уперед ногу й упав на неї просто на брудну підлогу.
У ту саму мить містер Джон смикнувся у кріслі, загарчав, заохав, вчепившися руками в залапані бильця, і я побачив, як по сірій тканині його штанів біля паху почала проступати масна чорна пляма. Здається, старий чорт скінчив прямо у штани.
Коли остання нота коди відлетіла в небуття, сила, що приковувала мене до золотої ліри, почала скресати і вже за мить я зміг відірвати пальці від струн. Доріан лежав на підлозі в тій самій позі, в якій завершив танець. Містер Джон, покручений пенсійним оргазмом, сидів нерухомо у своєму кріслі, закривши обличчя зморшкуватою рукою.
Нараз мені на плече щось закапотіло. То був віск з оплавленої свічки. «Треба поправити, аби не сталося пожежі», — подумав я і, поклавши ліру на стіл, заходився поправляти стеариновий огарок.
— Гей, друже, годі вже там бабратись. Мерщій ходи гасити свою лакричну настоянку, бо, здається, хвилина вже минула.
З часом і простором у квартирі містера Джона дійсно коїлись якісь дива.
Глянувши вбік старигана, я побачив, що той усе ще сидів у кріслі обличчям до комина. Натомість ніякого Доріана в залі не було, як і золотої ліри біля моїх ніг. Годинник на руці показував шість хвилин на першу.
Йой, люди добрі, чи не поїхала в мене стріха?
Обережно спустившися зі столу, я рушив до комина. В телевізорі показували репортаж з війни в колишній Югославії. Жодної масної плями на штанях у містера Джона я не побачив. Натомість старий спокійнісінько потягував мінеральну водичку. Гранчаста чарка з лакричною настоянкою, як і хвилину тому, майоріла полохливим вогником.
— Казав же вам, не треба поправляти ту кляту свічку, нехай би собі капотіла. Дмухайте, дмухайте швидше, бо не можна, аби лакрична настоянка перегрілася.
Я дмухнув і синій вогник згас.
Потім ми дегустували різні напої й гомоніли спершу про такого собі Медведчука, якого сер Мак-Лох відрекомендував: «Дуже компетентна в юридичних питаннях людина». Потім перейшли до кандидатури голови Нацбанку Ющенка, якого містер Джон особисто познайомив у літаку з Кетрін Клер.
— Перепрошую, з ким?
— Катя Чумаченко — наш агент з української діаспори, приставлений до Віктора, аби особисто впливати на його рішення, бо він натура нестійка, рефлексивна. Готуємо його на майбутнє президентство. У вересні цього року має ввести в обіг нову українську валюту — гривню. До речі, ви чули про молодий гурт «Океан Ельзи» зі Львова?
— Не чув...
— Соліста звати Славік Вакарчук. Його кандидатура зараз розглядається на роль українського молодіжного месії. Якщо все піде за планом, то в майбутньому, хтозна, може теж стане президентом, як, приміром, Гавел у Чехії, якого ми готували до президентства цілих тридцять років. Погодьтеся, світ утомився від президентів-бізнесменів і політиків. Творчі натури куди цікавіші на цих посадах. Узяти до прикладу нинішнього Папу Римського. Він же теж у юності п’єси писав. Свята людина. А про Сергія Жадана щось чули?
Я знову трохи розгублено похитав головою — «не чув».
— Гарний поет, а головне — що ідейний лівак. Днями теж беремо його в розробку.
Ми спілкувалися з Мак-Лохом ще сорок чотири з половиною хвилини. Після історії з лакричною настоянкою я ледь не щохвилини дивився на годинник, намагаючись тримати час під контролем.
— Я заїду по вас у наступну неділю, — зазирнув він у розчахнене вікно таксі перед тим, як відправити мене додому, розрахувавшися з водієм наперед.
— Дякую за пропозицію і прекрасний вечір.
— До зустрічі!
Дорогою голова моя йде обертом чи то від лакричної настоянки, чи то від майбутніх перспектив, які малювала збуджена уява.
У цих мареннях я бачив себе поруч із Марлоном Брандо, Де Ніро, Аль Пачіно та іншими голлівудськими зірками. Все це може здатися лише мріями... Але віск від свічки на моєму плечі був справжній.
Здається, життя закладало крутий віраж.
Частина третя
Операція HOHOL
Глава перша
Я не люблю гівняних людей і вони відповідають мені взаємністю.
От і питання: як відрізнити гівняних людей від не гівняних? І чи не можуть одні під тиском зовнішніх обставин перетворюватися на інших, та навпаки? Чи не є гівно, яке ми бачимо в інших, лише дзеркальним відбитком того гівна, що міститься в нас самих?