Учора уві сні до мене приходив мій Наставник, із яким у нас відбулася вкрай неприємна бесіда. Усівшися на краєчку ліжка, він проказав:
— Ми впритул наближаємося до кульмінації цього твору. Чи не страшно тобі зазирнути в очі дияволу? Чи готовий ти стати з ним на герць?
У вікно через незабрану фіранку зазирав молодий місяць.
— Я не зовсім розумію, про що йдеться. Який диявол? Який герць? — поморщив уві сні носа, закинувши за голову занімілу руку.
— Наближається вирішальна мить, коли тобі належить здійснити вибір, від якого залежатиме твоя подальша доля, а значить, і доля всього людства.
— То підкажіть, що я маю робити?
— Дослухатися до свого серця.
— Я дослухаюся. І знаєте, що воно мені підказує? Я хочу бути! Чуєте? Бути, а не жевріти в небутті. Я хочу бути визнаним і знаменитим. А ще заробляти такі гроші, які дозволяли би ніколи про них не думати. Мені набридло моє зашмаркане, вбоге життя у богом забутій країні катастроф, яку весь світ асоціює як не з Чорнобилем, так із голомозими скіфськими мармизами моїх співвітчизників-заробітчан. Україна? Не знаю такої держави... Територія, заселена жлобами, народними депутатами та їхнім електоратом, який продає свою душу за гречку. Витолочене пострадянське царство без пристойного театру, музики, літератури та кінематографа. Геть до Варшави, Парижа, Лондона... Куди-небудь, тільки геть!
Наставник тихо розчинився в передранішніх присмерках, а я все продовжував вихекувати із себе уві сні прокльони на адресу країни, що мене породила.
Прокинувся весь у липкому поті, що стікав по шиї.
Два дні тому на Единбург впала спека. Місто, розжарене за день сонцем, зовсім не охолоджувало нічне повітря, що задухою запливало до кімнати крізь розчахнуте вікно. Будильник біля ліжка показував п’яту годину ранку. Я перевернув мокру подушку сухим догори і лежав у ліжку абсолютно голий, намагаючись заснути.
Думав про смерть.
Знаєте, як би мені хотілося померти? Навесні, у саду, повному квітучих яблунь та галасливих правнуків. Я би сидів у глибокому лозяному кріслі і років мені було б далеко за дев’яносто. А перед тим я придумав би для дітлахів таку гру: заховав десь на дніпровських пагорбах скарб (усе, що заробив за життя і переплавив у золото), дав би їм у руки карту, сказавши: «Шукайте!».
Вони б увесь день бігали веселою зграєю понад Дніпром, і прийшли б до мене надвечір із великим глеком. Замурзані, щасливі. «Дідусю, ми знайшли твій скарб!» Аж гульк — а я мертвий. Сиджу в кріслі всміхнений, а на мене сиплеться яблуневий квіт.
І тоді б мої діти сказали нащадкам: «Він прожив довге і щасливе життя. Дай Боже, всім таке прожити!». І ніхто б не плакав. А узяли б, розклали багаття і спалили мене, розвіявши попіл над Дніпром.
Сер Мак-Лох заїхав по мене в неділю після вистави, як і обіцяв.
Того вечора я грав натхненно, захоплено, з насолодою. Проте після вистави до мене підійшов невдоволений Трюфель, відвівши убік, категорично заявив, що він не потерпить подібної «звьоздності».
— Ви абсолютно випали з ансамблю, Оресте. Що це було? Це була не гра, а типове «самолюбованіє». Ви не бачили партнерів, не чули їх. Виробляли якісь незрозумілі па, руйнували мізансцени і дозволяли собі імпровізації, неприпустимі в руслі наскрізної дії вистави. Я подібної «отсєбятіни» у своїй виставі бачити не хочу. Я забороняю вам у подальшому подібну міру вседозволеності!
— Але ж публіка шаленіла. Альфреде Петровичу, ви самі бачили їхню реакцію на мою гру. Понад десяток овацій упродовж дії! Погодьтеся, такого ніколи не було?
— Можливо. Але я не дозволю подібне «прем’єрство» у своїй виставі, бо не хочу, аби інші актори почувалися гарніром до «котлети по-київськи», на роль якої, очевидно, претендуєте ви. Моє творче кредо — це командні дії та ансамблева гра. Мені в трупі не потрібні актьори-звьозди. Мені потрібен театр-звєзда!
Його спітніле юдейське обличчя бризкало на мене слиною крізь вузенький ротовий отвір, повний жовтуватих кривих зубів. Ручки стискалися в смішні кулачки, а шия видовжувалася, як у гусака. Так і підмивало сказати щось відверто антисемітське. Я ледве стримався, але конфлікту не уникнув, бо, несподівано для себе, наважився на відверте хамство:
— Та якщо хочете знати, то вистава ця існує тільки завдяки мені, а вся ваша режисура — фуфло.
— Шикарно! — задихнувся автор фуфла. — Можемо вважати, що на цьому наша співпраця у Києві закінчується, і я зможу пошукати вам заміну?
— А чому у Києві? Пошукайте її прямо зараз. Хай Цар-Підлядський мене замінить, подібно до того, як він замінив Лажу. Хіба не ви неодноразово казали, що в театрі незамінних нема? То в чому справа?
— Це нечесно щодо колективу! — крикнув мені у спину режисер, коли я рушив до виходу. — Ви негідник, Капітанський! Негайно пообіцяйте мені, що дограєте всі вистави до кінця!
— Я подумаю, якщо ви зі мною чемно поводитиметесь, — не обертаючи голови, відказав з ядучою посмішкою на обличчі.
— І ви зовсім не переймаєтеся тим, що подумають про вас колеги?
— Мені байдуже, що подумають про мене колеги! Хай переймаються тим, що подумаю про них я!
Мак-Лох чекав на протилежному боці вулиці.
— Радий бачити тебе, друже, — ухопивши за лікті, двічі приклався своєю короткою борідкою до моїх щік, наче ми дійсно вже стали старими друзями.
Від старця тхнуло знайомим мені парфумом «Хьюго Босс».
— Bay! — я ошелешено відсторонився, розглядаючи його шикарний смокінг і жовто-блакитну (насправді золото-синю) краватку-метелик та піжонську хусточку в тон, що стирчала з нагрудної кишеньки. — Я теж хотів би так виглядати у своєму зрілому віці. Нас сьогодні прийматиме Її Величність королева Великобританії?
— Не зовсім, — усміхнувся старий, — але рівень заходу дуже високий. Там будуть усі, включаючи Спілберґа. Ти чув про такого режисера, як Ларс фон Трієр?
— Ні.
— Геніальний чувак. Мій протеже. Сьогодні представляв в Единбурзі свій новий фільм «Розсікаючи хвилі». Емілі Вотсон зіграла геніально. Гадаю, вона отримає за цю роль «Оскара». Принаймні я зроблю все можливе... Ходімо до автівки...
Мак-Лох люб’язно спрямував мене у бік Фредерік-стрит.
— Про що фільм?
— Звичайна шотландська дівчина, глибоко віруюча, закохується та одружується з норвезьким нафтовиком, з яким стається нещасний випадок. Травма хребта і пожиттєва знерухомленість. Він дуже страждає від того, що не може задовольнити плотські бажання своєї коханої, і нарешті просить її переспати зі своїм другом. Емілі геніально передає страждання дівчини, вихованої у суворих релігійних правилах, яка заради коханого зважується на подібне. І стається диво! Здавалося, безперспективно приречений нерухомий овоч починає одужувати... Цікавий поворот, чи не так?
— Ви маєте на увазі, що плотський гріх має лікувальні здібності?
— Ще й які, мій друже! Обов’язково подивися це витончене кіно. Здається, вийшов справжній шедевр.
Ми зупинилися біля кутастого раритетного авто кольору глибокої сірої шиншили з хромованими фарами, бампером та ковпаками на колесах.
— Класичний «Бентлі Салун» 1935 року, — гордо глянув на авто Мак-Лох. — Моя улюблена модель. На відміну від гонорових нуворишів, які обирають «Роллс-Ройси» з водіями, я волію їздити за кермом сам. Бентлі з особистим водієм — взірець несмаку і кітчу. Тому у тебе сьогодні буде дуже дорогий шофер. Сідай, — підморгнув хитрим сірим оком з поросячими віями, широко розчахуючи переді мною дверцята.
Ми досить довго кружляли містом. Дивлячись у вікно, я краєм вуха слухав мого благодійника, з вуст якого раз у раз зривалися зоряні прізвища тих, кому він складав протекцію на шляху до світової слави.
За вікном пропливали яскраво освітлені вітрини магазинів. Спершу вони виглядали цілком сучасно. Але поволі вогні тьмяніли, написи на вивісках викручувалися й танцювали у стилі шрифтів епохи арт-деко. Вони запрошували придбати нові моделі корсажів, зубний порошок, відвідати виставку сучасних досягнень оптики, зазирнути до крамниці «Готового одягу містера Вулфорта», а також поласувати еклерами у кав’ярні «Париж».