Аж ось мою увагу привернув справжнісінький кеб, що проїхав повз. Вуличне світло робилося дедалі темнішим, і я побачив, що замість електрики в ліхтарях горять газові ріжки. І це був тільки початок тих дивних пригод, які чекали на мене цієї ночі.
Шиншиловий «Бентлі» зупинився біля височенної глухої стіни з темними вікнами. Яскраво освітленим був лише під’їзд, до якого вів перекинутий через рівчак місток із залізними бильцями, дуже схожий на корабельний трап.
Море було десь близько. Усе довкруж просякло пахощами прілих водоростей, мазуту, риби, гнилих мушель та іржавого заліза. Я це відчув, коли величезний ліловий негр у червоній лівреї та білій перуці з буклями розчахнув дверцята, запопадливо захистивши мене великою парасолею від мокрої мжички, що сипала з неба.
«Дивно, — подумав я, вибираючись з авто, — у центрі міста задуха і ясне небо, а тут дощ і максимум дванадцять градусів. Знову цей Мак-Лох щось мутить...»
— Привіт, Томасе, що всі гості вже зібралися? — запитав старий у негра, стягуючи з рук яскраво-жовті лайкові рукавички.
— Так точно, ваше прєвасходітельства, все ждут только вас...
— Йолоп, — розчаровано зітхнув продюсер, кидаючи рукавички в салон, — я ж до тебе звернувся не російською, а українською.
— Віноват-с, ваше високапрєвасходітельства. Запамятавал, что ета два разних язика. Слишу славянскую рєчь, а славянє — ета русскіє...
— Ну-ну, занадто тупий ще, аби розбиратися у таких складних матеріях. Ще раз зробиш помилку — поїдеш мити казани. Зрозумів?
— Так точьна, ваше прєвасходітельства.
— Нездара, — промовив до мене сер Мак-Лох, коли ми, подолавши трап і невеличкий вестибюль, опинилися віч-на-віч у кабіні доволі сучасного ліфта. — Ніяк не може звикнути до того, що СРСР уже нема і то може бути образливо для гостей, коли до них звернуться не національною мовою.
— Нічого страшного. У Києві майже всі розмовляють російською.
— Realy?
— Да. Абсолютно мєщанскій город...
На останньому, шостому, поверсі перед дверима ліфта на нас вже чекав інший ліловий негр з буклями в такій самій червоній лівреї.
— Вітаю вас, панове, — чемно схилив він перед нами голову, звертаючись вишуканою українською. — Чим я можу бути корисним?
— Томасе, будь ласка, проведи нашого гостя у гардеробну кімнату і, в разі потреби, допоможи йому підібрати відповідне вбрання.
— І цей теж Томас?
— А чого напружуватися? Для мене всі негри — Томаси. Як і всі китайці — Лі, а всі араби — Алі. І тільки слов’яни, як не рожа — то Сірожа, ха-ха-ха. Ну, на крайній випадок, Саша чи Наташа, ха-ха-ха... Я чекатиму на тебе в залі... — останню фразу старий проказав серйозно, ретельно поправлявши рубінові запонки на обшлагах білосніжної накрохмаленої сорочки, й рушив туди, звідки линули звуки чарівної музики.
Це був «Мій шлях» Френка Сінатри.
— Френк сьогодні з нами, — поштиво кивнув головою Томас, підтверджуючи моє мовчазне припущення: чи не сам то Сінатра співає? — Прибув спецрейсом із Нью-Йорка на прохання містера Іштвана та його друга пана Шороша. Маестро вже не дає публічних виступів, але на прохання цих джентльменів погодився зробити виняток. Дозвольте провести вас до гардеробної?
Під моїми ногами стелиться вишуканий старий паркет, застелений трохи вичовганими персидськими килимами тонкої роботи. Всередині великої зали — овальний стіл, на якому ваза, повна свіжих жовтих тюльпанів (тюльпани у серпні, хе, де ви ще таке бачили?). Три вікна забрані глухими віденськими шторами. Праворуч від входу, біля комина, — канапа, два крісла та невисокий столик зі стосом модних журналів. Ліворуч декілька ширм і висока стара шафа в усю стіну.
— Одяг у шафі, там же і взуття, — вказує рукою Томас. — Вхід до вбиральні і ванної кімнати через ці двері. Якщо потрібна допомога, ось шнурок дзвінка. Я буду неподалік. Власний одяг залиште, будь ласка, на цьому кріслі і не забудьте вказати адресу, куди ми його доставимо завтра до полудня.
— Окей, окей, — кивав я головою, чемно вислуховуючи його делікатні настанови.
Перший-ліпший смокінг розміру М підходить мені ідеально. «Маю європейський тип фігури», — з пихою думаю про себе.
Аж раптом намацую в кишені якийсь прямокутничок. Презерватив. Хм... цікаво. Лишаю кондом у кишені.
Далі обираю чорні лаковані туфлі сорок другого розміру. Зупиняюся на чорному в дрібний білий горошок метелику. Стильно, елегантно, без надмірної яскравості і водночас неординарно.
Вдягнувшись, простую до ванної кімнати. Шафа з парфумами стоїть праворуч від умивальника. Серед усіх обираю, звичайно ж, «Хьюго Босс». Кілька крапель аромату на долоню, по щоках, шиї, за вухами р-р-р-розтираю вправним рухом. Надибую банку з брильянтином. Півхвилини і маю зачіску, яка мені найліпше личить. Називається «гніздо». Біляве волосся, на перший погляд, неохайно стирчить у різні боки, але насправді виглядає дуже стильно. Останній штрих — руда борода. Її, навпаки, прибиваю спеціальним воском.
«Ну що ж, красунчику, ти готовий до зустрічі із шикарним життям», — із захопленням роздивляюся себе у люстерці.
— Чи можу я вас провести до гостей, сер? — люб’язно питає Томас, якого я викликав, смикнувши за мотузку дзвінка.
— Так, я готовий.
— Тоді, прошу пана... здається, так кажуть у Львові?
— Абсолютно правильно, Томасе. П’ять балів! — даю йому цілих десять фунтів чайових.
Вчіть українську мову, тупі російськомовні недоумки. Якщо навіть далекий единбурзький Томас здатний це зробити, то невже ви гірші?
Глава друга
Все було точнісінько так, як у кіно, що його широкі маси люблять саме за те, що воно показує їм те, чого в житті простолюдинів майже ніколи не трапляється.
На сцені Френк Сінатра. Справжній... Очманіти!!! Я навіть бачу, як виблискує каблучка на мізинці руки, якою він тримає мікрофон.
Му-у-у-ун рівер вайдер зен е ма-а-а-айл...
За маестро на сцені справжній оркестр. Осіб сорок у білих смокінгах і всі негри.
— Що питимете? Шампанське, біле вино, мартіні з горілкою?
До мене підходить офіціант із тацею, повною струнких келихів.
— А просто горілки можна?
— Звичайно, горілку подають у барі.
— Тоді мені туди... — пробиваюся до бару крізь вальсуючі пари.
— Хелоу, — чемно киваю головою чуваку, чиє обличчя мені добре знайоме.
Стривайте, та це ж Спілберґ! Мамо рідна... Ну, так, це його окуляри! Спілберґ танцює з Меріл Стріп. Чуєте, Спілберґ танцює з Меріл Стріп на відстані витягнутої руки від мене!
«Привіт», — усміхається Меріл Стріп, побачивши мою очманілу мармизу.
«Хай, Меріл-л-л-л», — роблю я їй ручкою і піднімаю угору великий палець, мовляв «ти суперчувіха»!
Це я так, мов би кажу Меріл Стріп — ти суперчувіха! Чуєте? Це я кажу Меріл Стріп в очі — ти суперчувіха! Меріл Стріп... Чуєте? Я!
— Мені, будь ласка, горілку... — це вже до бармена за стійкою.
— Ю ар фром Раша? — розвертається чувак, який допіру сидів до мене спиною, либонь, зреагувавши на мій слов’янський акцент.
— Ноу, ай ем нот Раша, ай ем фром Юкрейн...
Майкл Медсен і Квентін Тарантіно також сьогодні п’ють горілку в компанії Джульєтт Льюїс, в яку я закохався ще після «Природжених убивць».
Її шию оповиває тонкий ланцюжок з кулоном-ключиком. «Хочеш я зроблю тобі масаж ніг?» — пам’ятаєте цей кадр з фільму «Від смеркання до світання»? У підсвідомості чомусь спливає саме ця фраза, яка буквально рветься з мого горла, так що я себе ледве стримую, аби не пожартувати невдало.
— Юкрейн із Раша? — питає в мене Тарантіно.
— Hoy, Юкрейн із нот Раша. Зіс із діфренд кантрі, бікос ві хев діфренд ленгуіч, кальче енд хісторі. (Ні, Україна — це інша країна, яка має відмінну мову, культуру та історію.)