— Весь Київ гудів — колишня одеситка підкорила Голлівуд. Країна тобою пишається, Дано!
— Так от, слухай, що було далі. Ми прожили з Катценберґом як коханці майже два з половиною роки. У нього була офіційна дружина, двійко дітей і він старанно оберігав імідж добропорядного батька та чоловіка. Але півроку тому все накрилося мідним тазом саме через цього проклятого старигана, Мак-Лоха. Якось на День святого Валентина він завітав до нас на віллу, яку ми винаймали в Малібу. Не приховую, що я тоді була трохи нетвереза, а Джеффрі поруч не було. То цей старий покидьок вирішив до мене позалицятися. Звісно, що я його відшила. Між нами зчинилася сварка і я буквально на хвилину втратила пильність. Півторарічний Семюєль, який грався поруч, виповз зі свого загончика й, либонь, побіг до басейну. Цієї миті виявилося достатньо, аби він устиг упасти у воду... А коли приїхала швидка, Мак-Лох нахабно заявив, що я п’яна заснула на терасі, в той час як малий грався біля басейну сам. Справу, звичайно, зам’яли, але мені кінець, Оресте... Джеффрі повірив старому наклепнику! І скільки я не намагалася пояснити, що Мак-Лох бреше, він вірить саме йому, а не мені... Кокс будеш?
— Ні, Дано, і тобі досить...
— Та хєрня... — вона підчепила на ніготь чималеньку гірку порошку і з насолодою втягнула її ніздрями. — Тепер ти знаєш про мене майже все. Ти відпускаєш мені мої гріхи, друже?
— Так, Дано! Силою, даною мені вищими силами, відпускаю всі твої гріхи. Йди і більше не гріши! — театрально проказав я, піднімаючи руки вгору.
— А ось це зась! — підхопилася вона із шезлонга, скинувши на ходу туфлі на високих підборах, й закрутилася переді мною, наче в танці. — Скажи, правда, я виглядаю супер? Я хочу, щоб мене запам’ятали молодою та красивою.
— Краще скажи, скільки все це коштувало? — ущіпливо поцікавився я.
— Вісімдесят п’ять тисяч баксів.
— Ні фіга собі! Але ти дуже гарна, Дано!
— О, тепер я вже справжня актриса, — знову закрутилася вона переді мною, зненацька пригадавши монолог Ніни Зарічної з чеховської «Чайки», яку ми колись ставили у театральному інституті. — Тепер я граю з насолодою, п’янію на сцені й почуваюся прекрасно... А пам’ятаєте, яке життя було колись, які почуття? Почуття, схожі на ніжні тендітні квіти... Пам’ятаєте: люди, леви, орли та куріпки... Я — чайка, ні, не те. Я — актриса... Я знаю тепер, що робити... Знаю... За все в цьому світі треба платити! А не захочеш платити, то прийдеться розплачуватись! Прощавай, Капітанський. Дякую за те, що ти мене вислухав!
І побігла палубою босоніж, красиво покачуючи стегнами й змахуючи руками, ніби дійсно хотіла злетіти в небо.
«Вона завжди була трохи крейзанута», — подумав я, зазираючи собі за спину, туди, де ще нещодавно стояв Шварценеґґер.
Але найвідоміший після Гітлера у світі австрієць зник.
Глава четверта
Повернувшись до зали, я побачив, що замість великого Сінатри на сцені співає Вітні Г’юстон у довгій білій вечірній сукні.
Після розмови почувався так, ніби на мене вилили цеберко помиїв. Змити їхній післясмак могла хіба що добра порція горілки. Тому без зайвих рефлексій попензлював прямо до барної стійки, на ходу привітавшись з Аль Пачіно та Робертом де Ніро, що сиділи у кріслах за столиком трохи подалі від танцмайданчика та цмулили віскі у компанії Марлона Брандо.
«І як він зіграє Тараса Бульбу? — із зацікавленням глянув я на підстаркуватого, рихлого метра. — Адже йому вже трохи за сімдесят, здається? Взяли б краще на цю роль Клінта Іствуда, якого я, до речі, серед присутніх так і не побачив. Ну, то й що, що він худий? Невже як Бульба — то обов’язково вусатий товстун з пузякою і в шароварах?»
До цієї миті я сприймав весь перебіг подій трохи відсторонено, наче то відбувалося не зі мною. Але після того як і де Ніро, і Аль Пачіно кивнули мені головами у відповідь, відчув себе частиною їхньої касти.
А чим я гірший? Адже й вони у молодості із захватом дивилися на тодішніх зірок на кшталт Лоуренса Олів’є чи Пітера О’Тула. А потім і самі стали зірками всесвітнього масштабу!
— Подвійну горілку, друже, — звертаюся до вже знайомого бармена, — і можна без кав’яру. Просто у склянці.
Зі старим Мак-Лохом ми якось розберемось.
«Якось то воно буде, бо ніколи так не було, щоб ніяк не було», — здається, так промовляє народна мудрість?
А зараз треба просто розслабитися і отримувати задоволення. Сьогодні — весь світ для тебе! І Вітні Г’юстон співає для тебе, і Роберт Редфорд теж відповідає тобі на вітання, і навіть вагітна Мадонна із зацікавленням дивиться у твій бік, бо ти дійсно крутий чувак і дуже стильно виглядаєш у цьому смокінгу із неохайною зачіскою на голові.
Тож: «Будьмо — гей»!
Підозріло якось у цій компанії звучить цей заклик. Ще треба придумати, як би так з’їсти рибку, аби не сісти на шишечку старому хруню. Пропєтлять між крапельок, щоб і вашим і нашим: цілком в українському дусі. Ну, а тепер тост — за присутніх у залі дам! Кім Бейсінгер, це вас теж стосується...
Вітаюся з Кім Бейсінгер, яка під ручку з Г’ю Грантом проходить повз.
Хирляю горілку єдиним духом і замовляю собі ще.
Бармен з повагою киває підборіддям і до наступної склянки запопадливо подає мені пляшечку «Швепсу».
Неподалік Джордж Майкл, оточений купкою шанувальників, травить свіжий анекдот. Елтон Джон та Мерая Кері, взявшись за руки, виконують для друзів імпровізований дует. Пол Маккартні та Мік Джаґґер дають один одному дружніх стусанів. Дівчата зі «Спайс герлз» крутяться неподалік, влаштовуючи фотосесію...
І раптом світло в залі згасає.
Вітні Г’юстон, доспівавши пісню, затягує акапельно «Хеппі бьоздей ту ю...». До неї стрункими голосами приєднуються гості в залі. Офіціанти викочують на візку величезний торт у вигляді зірки Давида, прикрашений сотнями свічок.
«Хеппі бьоздей», свічки, знайомі обличчя зірок, урочиста атмосфера свята... Десь я вже це бачив. Ну, так, у першу ніч в Единбурзі, коли п’яний побіг гуляти містом, заснув на лаві в парку й опинився на справжньому відьмацькому шабаші.
— Дорогі друзі, — чую знайомий голос, підсилений динаміками, — я дуже вдячний всім за те, що ви завітали на мій день народження! Це для мене велика честь!
Перед тортом у тьмяному світлі свічок з мікрофоном в руках постає Мак-Лох, який і словом не обмовився, що в нього сьогодні день народження.
— Так вже склалася доля, — продовжує він промову, — що дату свого справжнього народження я не знаю, бо насправді мене підкинули моїм батькам цигани, що мандрували далеким Закарпаттям. Це сталося в передостанню неділю серпня, яка відтоді і стала моїм другим днем народження. Мої рідні — звичайні закарпатські євреї — все життя зазнавали утисків за національною ознакою або потерпали від рук релігійних фанатиків. Старшого брата убили фашисти тільки за те, що він був гомосексуалістом. Сестра стала калікою, бо у свій час була активною учасницею феміністичного руху Британії. Це сталося у 1939 році, коли мені було шістнадцять. І відтоді я поклявся зробити все, аби людей не розділяли ані раса, ані національність, ані релігія, ані статеві ознаки. Саме через ці відмінності починалися всі війни на землі.
Але досить! Усі ми однакові. І всі ми хочемо миру та маємо право на любов і щастя від народження. Право дихати одним повітрям, грітися у променях сонця, дивитися на океан чи насолоджуватися співом Вітні Г’юстон, якій я ґречно дякую! (Оплески в залі.) Як і всім тим, хто зібрався у цій залі. І на знак цієї вдячності я прошу вас на хвилинку закрити очі і загадати одне, але найжагучіше бажання. Зараз я зроблю надріз на цьому святковому торті. Якщо ви скуштуєте цей шедевр кондитерського мистецтва, бажання неодмінно здійсниться. Я вам це гарантую! (Овація в залі.) Дамам та джентльменам, що з якихось причин дотримуються дієти, хочу нагадати слова видатного арабського лікаря Авіценни, який тисячу років тому авторитетно зазначив: «Калорії, спожиті у вигляді іменинного торту, в загальний добовий раціон не зараховуються». Ха-ха-ха... (Дружний сміху залі.) А тепер заплющуйте очі і замовляйте бажання, бо я готовий розрізати торт!