— Дідько, невже це ви? А я все дивлюся, ви чи не ви? — схаменулася стара. — Ви той український актор, який геніально грає Раскольнікова? Брат мені про вас багато розповідав. То що ж ви відразу не сказали, що ви знаєте мого брата?
— Містер Мак-Лох ваш брат?
— Цей пустун як тільки мене не представляє гостям, — засміялася, показуючи жовті прокурені зуби. — І покоївкою, і колежанкою, і навіть коханкою, коли в доброму гуморі, але ніколи не каже правди. Я його старша сестра, якій за легендою зламали хребет у 1939 році на демонстрації феміністок. Він розповідав вам цю історію?
— Щось таке казав... — пригадав я передсмертну промову Мак-Лоха.
— Так-от, хребта мені ніхто не ламав, ну, отримала кілька легких стусанів, але ж ви знаєте нашу єврейську натуру, роздмухувати будь-яку дрібницю до нечуваних трагедій. Робити з усього рейвах, о-о-о-о, це ми вміємо! І брата-гея, якого буцім вбили німці, в нас ніколи не було. То все вигадки... Ну, чому ж ви раніше не сказали, що ми знайомі? Раз така справа, то я з вас грошей не візьму. Дівчата відпрацюють за мій рахунок. Обирайте будь-яких...
— Вот ето дєло! — загудів Микитич, схопившися з дивана. — Мнє, єслі можно, вот ету риженькую в красівих трусєлях.
— Сару? — глянула на фотографію стара. — За п’ятнадцять хвилин буде. Ось вам ключ, піднімайтеся в номер. Прийміть душ, бо, чесно кажучи, від вас тхне гівном. Ну, а вам що запропонувати, молодий чоловіче?
— Я просто супроводжую свого друга. Можу почекати тут унизу.
— Ні, ні і ще раз ні. Якщо ви щирий українець, то ніколи не відмовитеся від моєї пропозиції. У нас у салоні працює дівчина Наташа з Росії. Натуральна блондинка, москвичка з гарними манерами і прекрасною фігурою. У вільний від роботи час читає Буніна, Купріна, Паустовського. КДБісти вбили її тата-журналіста. Має вищу гуманітарну освіту. За фахом мистецтвознавець. Думаю, вам вона дуже сподобається. Кромє того, ето можєт потешіть ваше украінскоє его. Скористайтеся нагодою безкоштовно отримати те, за що інші платять грубі гроші. Наташа бере по сто фунтів за класику і орал, вдвічі більше за анальний секс і по п’ятсот за ніч. Вона у нас найкраща! Справжня зірка. Тим більше, що сьогодні вона вільна і з радістю приділить вам свої час та увагу.
— Прівєт, зємєля, — замкнувши двері стандартного бордельного номера, привіталася зі мною Наташа, ставлячи сумочку на приліжкову тумбочку. — Пусть оні думают, что я із Москви, потому что я там дєйствітєльно учілась. А на самом дєлє с Луганска — города шахтьорской слави. Как сам? Откуда будеш?
— З Києва. Актор. Граємо тут «Злочин і кару» Достоєвського.
— Ні хєра себе, поворотік... — сідає вона поруч на ліжко, а потім, відкинувши за спину довге, русяво-пшеничне волосся, переходить на ледь чутний шепіт. — По-моєму, оні хотят тєбя убіть, чувак!
— Чєво?
— Нє знаю, точно лі ето ти ілі нєт, но рєчь шла об украінском артістє, которого нужно то лі убіть, то лі ізбавіться от нєго какім-лібо іним образом. Ето нє ти іграєш Раскольнікова в спєктаклє?
— Еге ж.
— Тогда точно говорілі о тебе. Пару нєдєль назад к етой каргє пріходіл єйо брат. Я случайно подслушала разговор. Оні общалісь в сосєднєй комнатє. Я взяла пустой стакан, пріставіла к стєнкє. Пєрєгородкі тут спеціально тонкіє, чтоби гості возбуждалісь от звуков в сосєдніх комнатах. Услишала, как брат просіл старуху подмєшать тебе чєго-то нє то в кофе, нє то в лакрічную настойку. Какого-то психотропа. Чтоби ти воспрінімал рєальность в іскрівльонном ізображеніі.
— Для чєго?
— Да хрєн єго знаєт... Старуха очень настаівала, чтоби я тєбя нєпрємєнно трахнула без прєзєрватіва. Пєрвий раз она меня про такоє просіт. С чєго би ето, нє пойму? І тогда у мєня в головє сложилось, что, навєрноє, оні говорілі о тебе. Так что будь насторожє. Готовітся что-то нехорошеє. Чєм-то ти ім крупно насоліл... Как ти вообщє тут оказался?
— Наліл пятьдєсят грамм бившєму алкоголіку і понеслось... Вот, затащіл мєня в публічний дом совєршенно случайно.
— Случайностєй в етой жізні нє биваєт, запомні ето. Нужно ліш научіться дєлать правільниє виводи і счітивать знакі. Значіт наша встрєча била прєдопрєдєлєна.
— Да ладно, расслабся... Старіка убілі сєгодня ночью.
— Как? — зробила дебільне обличчя.
— Єму пєрєрєзала глотку моя бившая однокурсніца. Я ето відєл собствєннимі глазамі на борту «Тітаніка»!
— Какого «Тітаніка»?
— Тонущєго «Тітаніка» во врємя вєчєрінкі с амєріканскімі звьоздамі.
— Чувак, ти точно не прінімал псіхотропи?
І тут я серйозно замислився над її словами. А й дійсно, у присутності Мак-Лоха з часом і простором починали коїтися якісь дива.
Спершу він пригощав віскі, від якого мені знесло башку. Потім ця лакрична настоянка, коли я мов цирковий зайчик бренькав на лірі. Потім горілка з ікрою на «Титаніку». Може, це падло дійсно щось підливало мені в напої?
— Та не, прі чьом тут псіхотропи? — потрусив головою. — Я в полном порядкє. Ну развє что випіл чуток водкі, а потом віскі с джином. Тєпєрь вот пью піво. Но голова ясная... Слухай, а чи не могли б ми спілкуватися українською? Ти ж з Луганська, то маєш знати мову?
— Чувак, какая разніца, на каком язикє говоріть? Главноє, чтоби ми понімалі друг друга в крітічєскіх сітуаціях! Я нє думаю, что старика убілі. Скореє всєго ето била інсценіровка...
— Та яке інсценування, Наташо? Я сам бачив залитий кров’ю іменинний торт.
— Еті іллюзіоністи і нє на такоє способни! Врємя от времені то в прєссє, то в новостях сообщают, что в городе бєсслєдно ісчєзают достаточно ізвєстниє люді. Ілі кончают жизнь самоубійством. Я провела собствєнноє расслєдованіє і установіла, что практічєскі все, про кого пішут, так ілі іначє контактіровалі с Мак-Лохом. Он, кстаті, глава мєстной масонской ложи? Знаєш?
— Авжеж.
— Їх тут целая банда! Маскіруются под студєнтов із Ітона, пакістанцев, улічних артістов. Двє нєдєлі назад бил у мєня клієнт — знамєнітий художнік, с которим нас познакоміла міс Космо. Так он тоже застрєлілся. Но перед смєртью пєрєдал мне ето...
Наташа потягнулася до приліжкової тумбочки й випорпала з сумочки картку червоного кольору, на якій золотими тисненими літерами значилося:
23 august 19.00 Р. М.
EDINBURGH PRIMATE COSMO PARTY
In Main Festival Centre
Dresscode — luxury carnival style
(1 person only)
Картка була дуже схожа на візитівку, що її подарував мені Мак-Лох.
— Ето очєнь закритая супєр-віп-лакшері вєчєрінка. Я обязатєльно планірую туда пойті, чтоби попитаться вивєсті подонков на чістую воду. Отєц-то у мєня тоже не бил простим журналістом, как я тут всєм рассказиваю. Он бил офіцером КГБ с позивним «Гамлет Ашотовіч». Но когда в органах узналі, что он с семьйой планіруєт удрать на запад, єго убілі. Так что шпіонство у мєня в крові. Сейчас вот пока собіраю на ніх компромат. А там посмотрім... На етом можно неплохо заработать.
— Та ти просто якась Мата Харі!
— Я — лучше! — усміхнулася Наташа. — Бо Мата Харі била нєкрасівой, а я очєнь дажє нічєго. Про смерть Мак-Лоха старухє нічєго нє говорі. Вообщє нігде нє поднімай ету тему, чтоби нє оказаться в дураках. Сдєлай від, что ми действітєльно пєрєспалі і всьо. Я скажу то же самоє...
Я прочекав Микитича в гостьовій вітальні ще хвилин двадцять. Разом із Сарою вони спустилися сходами, голосно сміючись.
— Супермен! — ухопила вона його за промежину, формально цілуючи в шию, а потім забралася геть, індиферентно наспівуючи мотивчик модного хіта Донни Льюїс (на яку, до речі, була дуже схожа) «І love you always forewer».
— Як провели час, Микитичу?
— Хрєново, мой друг, хрєново... — похнюплено відказав він.
— Да ви с нєй куролєсілі почті полтора часа... — глянув на годинника, який показував майже п’яту ранку.
— І вправду так долго? — сумно усміхнувся герой-їбака, нагадавши віслючка Іа з радянського мультфільму про Війні Пуха.