Металевий унітаз та рукомийник знаходяться тут же, в камері, делікатно обнесені зеленого поліетиленовою шторою. Купа спортивних журналів лежить на столі разом з товстими книжками. Читай досхочу! Але щось не хочеться.
Співкамерники, які спершу жваво намагалися вступити зі мною в контакт, трохи вгомонилися, зрозумівши, що мій словниковий запас і обізнаність на місцевих реаліях не дозволяють якісно підтримувати бесіду. Проте ночувати, ба навіть скуштувати смаженої тюремної рибки в їхній компанії мені не довелося.
За чверть до сьомої вечора зачулися кроки в коридорі й один з тих констеблів, які мене заарештовували, відчинив двері, зробивши ручкою «на вихід».
Далі мене в кайданках, як справжнього злочинця, повезли в місцевому автозаку із заґратованими вікнами, хрін знає куди. І якщо хтось, бляха муха, скаже, що то не страшно, коли тебе везуть у просяклому сцяками й потом «бобіку», хрін знає куди, я пошлю його під три чорти.
Не знаю, скільки сивих волосин з’явилося на моїй голові, але я реально закінчував ту добу в одиночній камері, сам на сам з англійською Біблією і плакатом Майка Тайсона на стіні, без жодних пояснень з боку правоохоронців.
Біла булочка, запакована в целофан, виявилася свіжою, масло смачним, кава з молоком, звичайне фуфло, а до холодної курки карі з рисом, яку на металевому тарелі мені подали у вузьке віконечко у дверях камери, я не торкнувся. Натомість мучила спрага, яку приходилося втамовувати водою з-під крана.
У тюрмі весь стаєш, як шпиця. Гостра, видовжена, зосереджена, як не на собі, так на зовнішньому світі, в якому відбувається невідомо що. І ця невизначеність є найдратівливішою. Чекання — ось що найстрашніше. Весь час прокручуєш у голові можливі варіанти питань слідака та власних відповідей аж до нудоти, до запаморочення.
Зрештою намагаєшся розслабитися, відкинути пустопорожні балачки із собою. Встаєш, п’єш воду, ходиш камерою. Три великі кроки вперед і п’ять маленьких назад, або навпаки. Робиш дихальну гімнастику. І знову лягаєш на ліжко з конкретним бажанням заснути. Та де там. Знову те саме: розмови із собою. Розмови, розмови...
Я забувся коротким сном уже після сходу сонця, яке забралося в камеру крізь невеличке заґратоване віконце, поклавши косий промінь на стелю з облупленою білою фарбою. І в тому сні до мене знов приходив мій Наставник.
— Ну ось ми майже дісталися кульмінації твоєї місії — промовив тихо.
— Чорт забирай, може, хоч ви поясните, що зі мною відбувається в цьому клятому Единбурзі?
Наставник сидів навпроти на невисокому дерев’яному табуреті, тримаючи в руках білосніжного голуба.
— Не гарячкуй, а слухай мене уважно і мотай на вус. Я дам тобі декілька цінних порад, бо як ніхто зацікавлений у твоїй перемозі над нашим спільним ворогом.
— Хто той ворог?
— Той, хто прагне вбити тебе.
— Овва, чи не забагато мені честі? Адже я простий лицедій. Акторішко, що за копійки грає в театрі та крутить гопля сокиркою, аби заробити трохи грошенят на свої недолугі розваги на кшталт випити пива чи спокусити красиву дівчину свіжими морепродуктами.
— Не обмовляй себе. Не принижуй своїх чеснот. Тобі це не личить. Ти був, є і залишишся Воїном. Та оскільки сучасний театр воєнних дій перенесено в гуманітарно-культурну та інформаційну сферу, то воювати тобі прийдеться саме на цих фронтах. Сподіваюся, ти вже достатньо підготовлений, аби пізнати істину?
Наставник на мить замовк, глянувши мені просто в очі, так пильно, що я мусив опустити очі долу, поштиво схиливши перед ним довбешку.
— Істина, яку пізнала людина, перестає бути істиною, бо людині пізнати істину неможливо, — видихнув він слова, як вітер здуває з гілки пелюстки квіту сакури.
— Так і знав, — приречено кивнув я головою. — А «якщо абсолютної істини нема, то істина у кожного своя...», зазвичай так продовжують цю фразу різні феміністки та підараси.
— Абсолютно правильно, — погодився старий. — Але абсолютна істина все ж існує!
— І в чому ж вона полягає, Вчителю?
«Всі підараси — люди. Але не всі люди — підараси!»
Я довго мовчав, намагаючись осягнути безмежність цих слів.
— І наостанок... — Наставник погладив голуба по білосніжній голівці, — ніколи зайвий раз не вийобуйся, коли з тобою розмовляє старший. Бо тільки той, хто не вийобується, а тяжко щодня працює над самовдосконаленням, здобуває перемогу.
Я був ошелешений! До цієї миті Наставник ніколи не вживав обсценну татаро-монгольську, чи то пак московитську лайку.
— Під час бойових дій не тільки можна, а й треба порушувати канони і правила, виводячи деякі речі зі стереотипу сприйняття, — наче рентгеном просвічував він мене. — Будь непрогнозованим і непередбачуваним. Не геройствуй, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів і йобни проміж роги. Пурхай, як метелик, жаль, як оса. Дій на випередження і перемагай! То чи готовий ти зустрітися з ворогом і перемогти його?
— Так, Наставнику, я готовий.
— Ну то вперед!
Забилися, залопотіли крила білого голуба. Здавалося, що птах пурхнув мені прямо в обличчя. А коли знову відкрив очі, то на пошарпаному зеленому табуреті переді мною сидів містер Мак-Лох.
За його спиною майорів плакат з Майком Тайсоном, а білий голуб вільно розгулював по вузенькому столику, притуленому до протилежної стіни, час від часу апетитно покльовуючи тюремний рис з металевої тарілки.
— Так оце і є твоя відповідь? — протягнув мені Мак-Лох червону візитівку, зі зворотного боку якої було намальовано товстий хуй з чітко окресленою голівкою та мохнатими яйцями, як його зазвичай малюють підлітки в підручниках.
— І що ти хотів цим сказати? Що ти відмовляєшся від моєї пропозиції про співпрацю?
— Відмовляюся, — відрізав я суворо.
— Не треба бути таким категоричним. Скажи краще, що ти думаєш про це?
Він випорпав з невеликого шкіряного портфельчика і протягнув мені пачку фотографій, де було зображено трупи людей, поруч з якими стояли добре знайомі мені пляшки зі «Столичною» горілкою.
— Майже на всіх пляшках знайдено відбитки твоїх пальців. Це пожиттєве ув’язнення, синку.
Це був сильний хід з його боку. Але я, витримавши удар, перейшов в атаку:
— Горілка моя. Але ви прекрасно знаєте, що отруту в пляшки залили гомики у майках «Eton high school», які купили в мене прекрасний чистий продукт за фальшиві гроші. Адже гомики, міс Космо, синюшна пані з жабою, чумні привиди і пан у тюрбані — всі вони пов’язані з вашою бандою. Гадаю, що вправні британські детективи швидко виведуть весь цей цирк на чисту воду. І, повірте, я зі своїми друзями докладу до цього всіх зусиль.
— Хто тобі то сказав? Наташа? Ця російська курва?
— Нічого подібного. Я отримую інформацію з інших джерел, — вирішив узяти його на понт, але старий протягнув мені ще один папірець.
— Це вже готове рішення сьогоднішнього суду, який відбудеться о дев’ятій ранку. Три місяці в загальному слідчому ізоляторі без права внесення застави. Потім суд, вирок і пожиттєве. І повір, я зроблю все можливе, аби місцеві урки розірвали тобі зад на німецькі прапори в першу ж ніч твого перебування у місцевому санаторії для невдячних акторів зі Східної Європи.
Удар прийшовся нижче пояса. Я не сумнівався, що зі своїми зв’язками Мак-Лох виконає подібну обіцянку. Крити не було чим.
— Яка є альтернатива? — запитав я після глевкої паузи.
— Ось тобі договір, — поклав він на ліжко знайомий мені папірець формату А-4. — Можеш ознайомитися, хоча форма стандартна. Ти знаєш, я завжди дотримуюсь принципу «раз, два, але не три». Та у твоєму випадку зроблю виняток. Тож давай скріпимо цей договір кров’ю і вважатимемо, що ми порозумілися. Сьогодні після суду ти вийдеш із в’язниці під заставу. Ба більше, наступної неділі, як і домовлялися, ми з тобою полетимо до Лос-Анджелеса на проби. У перспективі я владнаю всі питання із судами, бо дуже хочу, аби ти вийшов чистим з цієї брудної історії. А ще більше хочу, аби ти зіграв роль Андрія у маестро Спілберґа в «Тарасі Бульбі». Маю на тебе грандіозні плани, юначе. Ти чомусь став дуже близьким для мене за ці дні!