Тепер лишалося підібрати капелюха, штани та взуття. Все це я знайшов у крамничці «Бонні і Клайд», стіни якої прикрашали портрети з автографами американських кінозірок 1950-х років.
Тут я придбав яскраво-сині джинси кльош та ковбойські чоботи з квадратними носками, за які виклав двадцять п’ять та п’ятдесят фунтів відповідно. Джинси були абсолютно нові.
— Де ви такі берете?
— Шукаємо по всьому світу. Зокрема ці, з колишнього розподільника для членів уряду Східної Німеччини. Пролежали на складі двадцять п’ять років. А ті строкаті светри, — продавець вказав у дальній кут магазину, — з Лос-Анджелеса. Уявляєте, контейнер з ними було заарештовано у 1976-му році, де він з того часу простояв невідкритим.
У наступному магазині «Божевільна бабуся» я вподобав собі нового чорного ковбойського капелюха за тридцятку.
— Можна перебратися у вас в примірочній? — запитав у господаря.
— Та будь ласка...
Я перестрів Катерину по дорозі в театр, коли вона вийшла з рейсового автобуса № 30.
Побачивши її легкий силует на протилежному боці вулиці, я стрімко відірвав дупу від лави й, вправно увертаючись від автомобілів, перебіг на інший бік Принцес-стрит, притримуючи рукою ковбойського капелюха, який виявився трохи завеликим.
— Боже, Оресте, що за маскарад? — кинулася вона мені на шию, розціловуючи в обидві щоки. — Давай швидше, бо ми вже запізнюємося на виставу...Чому ти не ночував сьогодні вдома?
— Вистави не буде!
— Що?
Я відвів її вбік і нашвидку, як міг, спробував пояснити, в яку халепу втрапив.
— То де ти тепер живеш?
— У Горбриджі, в пансіонаті «Кіркхілл». Тільки нікому про це не кажи, добре? А тепер слухай уважно: як повернешся сьогодні додому, зайди в мою кімнату, і перевір, чи не замкнені клямки на вікні. Домовились? Нехай лишаються незамкненими. І, будь ласка, нікому не кажи, де я зупинився і що ти мене взагалі бачила. Це таємниця. Домовились?
— Домовились, але... — хотіла вона ще щось спитати, але я затулив їй вуста довгим та пристрасним поцілунком.
— Я люблю тебе.
— І я тебе люблю.
Хто перший сказав тоді ті слова, нехай для читача залишиться загадкою.
Додому я знову добирався на таксі, бо не встиг на останній автобус до Горбріджа, який відходив з центральної «Bus station» о 21.15.
Надіславши Арфану на пейджер повідомлення, аби він забрав мене від центрального входу до автовокзалу о 22.00, я придбав у ларьку кілька банок пива і чипси, а потім вирішив трохи перекусити в місцевому «Бургер Кінзі».
Замовивши, як завжди, класичне стейкхаус-меню з колою за три сімдесят п’ять, всівся біля вікна, спостерігаючи, як відчалюють із перонів у різні краї красивенні темно-сині, червоні та сріблясті автобуси міжміського сполучення.
«Хоч убийте, — згадував слова, що ми їх проказали одне до одного при прощанні, — а не може чоловік без жінки. Як і жінка без чоловіка. Так влаштовано цей світ від початку. Де обидва стануть одним цілим і дивитимуться в один бік, тримаючись за руки. І підтримуватимуть одне одного, коли хтось впаде або занедужає. І буде їхній союз яснішим за сонце, міцнішим за скелю. Бо що Господь з’єднав на небесах, людина хай не розлучить».
А ще думав таке: «Якщо все складеться добре, і я виберуся з цієї пастки, то обов’язково зроблю Катерині пропозицію жити разом. Потім ми одружимось, а потім обов’язково повінчаємось. Або навпаки.
Бо я так втомився від самотності. Тої страшної, чорної самотності, пізнати яку можуть тільки чоловіки. Бо в жінок завжди є поруч ті, до кого можна дотягнутись. Мами, подруги, а головне — діти, з якими ніколи не почуватимешся самотньою настільки, як почувається чоловік у номері зальотного готелю разом із телевізором, чипсами і банкою пива в руці».
Дорогою додому Арфан сміється, роздивляючись мене в заднє люстерко чорного кебу, в той час як я, нахабно розвалившися на задньому сидінні, цмулю пиво з банки:
— Часом не на карнавал зібрався?
— Так, завтра в мене звана вечірка. Треба бути у формі, — жартую у відповідь.
Та тільки ми перетнули міську смугу, як у нього на панелі дзявкнув і засвітився екраном пейджер. Прочитавши сповіщення, Арфан пригальмував, зупинивши авто на узбіччі, ще раз уважно вдивившися в текст.
— Нам не можна в готель, — тривожно обернувся до мене.
— Чому?
— Тебе там шукають якісь люди.
— Які люди?
— Двоє кремезних чоловіків, один з яких представився... — він знову подивився на екран, — Станіславом. Мій брат працює портьє на рецепції і тільки що написав мені оце.
Глава дванадцята
Наступну ніч я провів у махусенькій квартирі Арфана в районі Ньюхевен.
Він люб’язно постелив мені на дивані у вітальні, де спав його п’ятирічний син, якого він разом із дружиною обережно переніс до спальні.
Я не хотів зловживати їхньою гостинністю, тому коли родина зранку пішла в мечеть, я, поклавши на стіл п’ятдесятифунтову купюру, подався геть і майже увесь день провів біля моря, намагаючись відповісти на купу запитань, які роїлися в моїй голові. Ходив ресторанами, довго снідав. Випив молочний коктейль за три фунти. Спробував читати місцеву пресу, багато курив, придбавши пачку червоного «Мальборо кінг сайз». А потім так і заснув у шезлонгу.
Коли ж прокинувся, на вулиці було вже майже темно!
— Проспав, курва-мама, — підхопився, як укушений, і побіг шукати таксі.
Біля входу до Головного інформаційного центру Единбурзького фестивалю мене перестріли дівчата-хостес в яскравих костюмах а-ля пін-ап 1950-х років. Защебетали:
— Ласкаво просимо на primate cosmo party. Якщо ви на конференцію, то вона вже розпочалася в центральній залі, тому поспішайте. І не забудьте отримати окреме запрошення на афте-паті-вечірку, яка розпочнеться одразу після закінчення конференції. Музику забезпечує ді-джей Луї Сайфер з Нью-Йорка, пригощає найстаріший шотландський віскі «Мортлох». До речі, у фойє ви можете оглянути виставку робіт фотохудожника Роберта Меплторпа, яка офіційно відкриється тільки завтра. Гарного настрою. Незабутніх вражень!
За спинами дівчат брилами однакових чорних костюмів стовбичили темношкірі охоронці, які ретельно перевірили моє запрошення у променях спеціального пристрою. Чи, бува, не фальшиве? А потім обшукали на наявність зброї чи заборонених предметів.
— Все окей. Проходьте, будь ласка.
Не гаючи часу, я чкурнув через хол, завішений чорно-білими фотографіями всесвітньовідомого американського фотохудожника, що помер від СНІДу.
Напівтемний зал на п’ятсот місць був заповнений наполовину. Праворуч і трохи нижче від мене розташувалася ціла родина гномів з товстою Білосніжкою. Ліворуч через прохід ку-клус-кланівці, які зворушливо зайняли місця в останньому ряду, аби своїми високими ковпаками не перекривати іншим глядачам вид на яскраво освітлену сцену, посередині якої стояв дуже модний та дорогий на ті часи рідкокристалічний екран.
На екрані в режимі слайд-шоу демонструвалися світлини цьогорічного Единбурзького фестивалю. Поруч зі сценою на невисокому подіумі вищилась ораторська трибуна, з якої виступав лисий, очкастий доповідач у класичному чорному костюмі, що нудним голосом зачитував сухі статистичні дані:
— За час проведення фестивалю сталося двадцять вісім самогубств. Загальна кількість інфікованих СНІДом тільки за офіційними даними зросла на тринадцять відсотків і складає триста п’ятдесят три особи, а кількість юнаків, що вперше вступили в гомосексуальний зв’язок збільшилася на цілих сорок шість відсотків і склала сто тридцять п’ять осіб упродовж трьох фестивальних тижнів і цей факт не може не надихати. (Оплески в залі.) Наостанок хочеться зауважити, що кількість розбійних нападів та випадків побутового хуліганства у цей період зменшилася настільки, що можна гордо казати: Единбурзький фестиваль — найбезпечніший фестиваль світу. (Тривалі бурхливі оплески.) Користуючись нагодою, хочу висловити глибоку подяку організаторам та спонсорам фестивалю та запросити на цю трибуну людину, без якої це свято не мало би того успіху і масштабу, який воно має на сьогодні. Зустрічайте, засновник та почесний голова фонду «Вільний вибір» Джошуа Шорош! (Овація в залі.)