— П’ятдесят вісім.
— А виглядаєш на всі вісімдесят, — пожартувала вона, але ніхто навіть не усміхнувся.
— Краще розкажи ще раз, як ти побував на тому світі, коли напився тої отруйної горілки з миш’яком, — просить її хлопець, і старий Айк починає свою розповідь.
— Сплю я на лаві і сниться, що підходить до мене колишня дружина. Ніжно так кладе мені на обличчя ніжну свою ручку і починає гладити. У мене аж встав...
— Та ну, скільки можна слухати цю маячню, — підвівся із землі темношкірий хлопець із дредами, дуже схожий на Боба Марлі. — Піду краще подивлюся як там той росіянин...
І поки інші безхатченки слухали оповідь старого Айка, Боб Марлі почимчикував до смітника, де навалені горою лежали чорні кулі, що їх комунальні служби зазвичай вивозили о шостій ранку.
Влітку безхатченки майже до ранку палили багаття у металевій діжці, ховаючись від поліції за громадською вбиральнею, розташованою у низині Іст Принцес-стрит Гарден.
Позавчора до них прибився один персонаж, який називав себе «грейт раша артіст» і поводився дуже дивно. Мало того, що він забрів сюди, маючи в руках два пакети, забитих під зав’язку дешевим португальським вином, так наступного дня дав Айку цілих сто фунтів, аби той закупив якоїсь їжі і ще дві дюжини пляшок дешевого пойла для всієї компанії. Лишень весь час питався: де тут найближчий телефон і хто в разі чого зможе терміново викликати «швидку»? З моменту прибуття до табору він бухав нарівні з усіма, але з настанням ночі полишав компанію, вмощуючись біля сміттєвих пакетів, наче щось пильнував. У таборі його поза очі так і називали «Раша».
— Ей, Раша, ти не спиш? — поцікавився у нього Боб Марлі.
— Заткнісь, прідурок, кажется, щас начньотся.
Майже відразу по його словах, на купу сміття впало людське тіло, зірвавшися з оглядового майданчика, розташованого на скелі на висоті ста футів.
— Бєгом! Бєгом визивай «скорую»! — схопився з ніг Раша. — Кол ту амбуланс, прідурок! — заволав щосили, кидаючись розгрібати сміття, в купах якого лежав непритомний молодий хлопець у костюмі ковбоя Мальборо.
Темрява на якусь мить накрила мене. Але відразу по тому все потонуло у всеосяжному сяйві. Я плив у ньому, намагаючись вловити бодай звук. Проте нічого, окрім тиші і світла, довкруж мене не було. Навіть подумалося: а що буде, коли заплющити очі? І в ту саму мить, коли я стулив повіки, то побачив себе ніби згори. Ось тіло моє у костюмі ковбоя Мальборо лежить на смітнику, серед чорних мішків, а Микитич (звідки й взявся?) намагається мені робити штучне дихання.
— Як так може бути, — дивуюся, — що лежачи на смітнику, я одночасно пливу в морі світла? І де я справжній? Чи той, що лежить на смітнику? Чи той, що пливе у світлі?
Не знаю, скільки часу я провів у своїх роздумах, збагнувши одну дуже важливу річ: навіть коли ти лежиш на сміттєзвалищі, насправді можеш плисти в потоках світла і навпаки. Виявляється, що життя — сон тіла, закутого в темряву. Та тільки я дістався цієї істини, як десь поруч пролунав голос:
— Ти дійсно довбойоб? Чи просто прикидаєшся?
Ураз сяйво, у якому я плив, почало тьмяніти, розвіюватися, і за якусь мить я побачив, що стою на зеленій галявині, посеред якої у вже знайомому мені кріслі-гойдалці сидить Наставник і квітучі яблуні сиплять на його коліна рожеві пелюстки. Вдалині граються діти, дуже схожі на мене.
— Якого хєра я тебе вчив? Щоб отак через бабу стрибнути головою вниз з тридцятиметрової висоти?
— Згори мені ті мішки здалися гострими каменями... — намагався я виправдатися. — Адже лютий холод оповив мою душу, саме так, як розповідали колись про це голуби...
— Але голуби ще розповідали тобі про любов і вдячність, які долають лютий холод! Подивися на своїх онуків, які граються в мене за спиною, — вказав Наставник туди, де гралися діти. — Ти хочеш, щоб їх не було? — здається, він розлючений не на жарт. — Ти бачив світло?
— Так.
— Ти був у темряві?
— Звичайно.
— То де ти справжній? Той, що лежиш у карнавальному костюмі на смітнику в Единбурзі, чи той, що стоїш переді мною?
— Хочеться вірити в того, що стоїть перед вами... — ніяково знизав я плечима.
— Ні, ти маєш визначитися: або ти вдягнене в карнавальний костюмчик слабкодухе лайно, якому місце саме на смітнику, або ти, бляха-муха, Воїн, якого я плекав у тобі все життя. Зауваж, плекав поволі, старанно, відкриваючи тобі сторінку за сторінкою. І навіщо? Щоб ти за першого серйозного випробування покінчив життя самогубством? Га? Ану повтори мені абсолютну істину, якої я тебе вчив?
— Усі підараси — люди. Але не всі люди — підараси! — слухняно белькочу я.
— Це, до речі, стосується і жінок!
— В якому сенсі? — перепитую, піднімаючи голову.
— А от вдумайся по-справжньому в ці слова і тобі відкриється істина!
— Невже Катерина?..
— А ти як думав? Так що бігом виправляй свою помилку. І наостанок — я дарую тобі одне бажання, яке ти можеш використати впродовж наступної години. Це перевірка твоєї зрілості. А тепер — уперед!!!
— Пульсу нема. Перша двадцять три ночі. Констатую клінічну смерть. Ми втрачаємо його. Готуйте електрошок — це були перші слова, які я почув у новому житті.
Бригада лікарів-реаніматорів на ношах тягла мене до карети «швидкої допомоги». Поруч, широко розмахуючи руками, крокував Микитич. Я не хотів лякати їх різким рухом, а тому повільно відкрив очі, висмикнув із вени голку крапельниці і тихо промовив:
— Пацани, все в нормі!
Проте лікарі «швидкої» були настільки заклопотані своєю роботою, не розчули моїх слів. То нічого й не лишалося, як зіскочити з нош, поправляючи на ходу чуба, зробити їм ручкою «цьом па» і поволі почати тікати, бо гівнюки таки вирішили, що я їхній клієнт, зробивши спробу повернути мене в свої лапи.
— Я добре вигострив твою сокирку! — тільки й встиг гукнути мені в спину Микитич, але я вже щодуху чкурив по гравієвій доріжці, що, забираючись на пагорб, вела прямо до монумента Вальтеру Скотту.
Віконна рама піднялася легко.
У кімнаті панував безлад. Ліжко лишалося розкуйовдженим, речі розкидані по кімнаті, в яку ледь-ледь долинало рідке сяйво вуличних ліхтарів. У шухляді стола я відшукав і запалив декілька маленьких свічок в металевих коробочках, розставивши їх на меблях і підлозі. Заплигали, затанцювали по стінах кімнати довгі, чорні тіні. Маленький будильничок біля ліжка показував за чверть другу ночі.
Скинувши із себе костюм ковбоя Мальборо, я лишився зовсім голий. Козацький стрій, невість-ким ретельно випраний і випрасуваний, висів на дверцятах шафи. Начищені чоботи стояли біля ліжка. У кутку за шафою на мене чекала вірна гуцульська сокирка.
Тонка тканина вишитої сорочки ласкавим дотиком ковзнула по обличчю. З самого дитинства я обожнював запах свіжої білизни, яку бабуся, виправши, розвішувала на подвір’ї.
Потім потягнув з вішалки шаровари і, всівшися на ліжку, прикрив ними коліна. Душу мою оповило дивне відчуття спокою, коли людина усвідомлює, що робить щось дуже правильно, і смерть не лякає її.
Десь далеко спала моя країна. Спали батьки і друзі, спали мої недруги і моя мила, запашна п’ятирічна донечка, яку так сильно люблю і за якою так сильно скучив. Боже, як захотілося, тримаючи її за ніжну ручку, знову опинитися на моєму рідному Подолі. Побачити яскраво освітлені куполи Андріївської церкви, прогулятися Контрактовою площею, Андріївським узвозом, зазирнути у двір будинку, де я народився. Але моя доня, мої батьки, мій дім і моя рідна Україна були далеко. Натомість ворог — зовсім поруч. Він засліпив мені очі обіцянками багатства і слави, він відібрав у мене віру в людей, вкрав любов і довіру до світу. Він хотів забрати в мене мою честь, засунути мені хуй у сраку, мій ворог, але нехай вдавиться власним дрючком! У далекому Единбурзі я встану грудьми на захист своєї країни, відчуваючи, як у мене за спиною мирно спить мій дужий п’ятдесятимільйонний народ. Спи спокійно, Україно! Вірні сини захистять твій спокій. І жодні старі підараси не потривожать твій міцний та щасливий сон!!!