— Що ти відчуваєш? — питає старий.
— Любов і вдячність.
— Запам’ятай ці два слова. Лише відчуваючи їх, ти зможеш освітлювати свій шлях. Навіть у ту мить, коли тобі буде важко і хмари зберуться над головою, і відречуться від тебе найкращі друзі, ба й навіть та, що кохала тебе, зрадить, усе одно пам’ятай, що життя — то любов і вдячність.
Усе, що ти бачиш, відбувається прямо зараз. Це чарівна кімната, в якій одночасно ти можеш побачити і своє минуле, і сьогодення, і майбуття, все, що відбувалося з тобою колись і що відбувається зі світом зараз. У цій кімнаті дитинство і голоси предків, сьогоднішня мить і спогади минулих життів переплітаються в одвічний потік буття, який людина сприймає очима своєї неповторної душі. А тепер ходімо до іншого вікна і, можливо, ти побачиш диявола. Тобі не страшно?
— Страшно! — чесно відповів я.
— Тоді, ласкаво просимо до Единбурга, містичної столиці славної Шотландії, де тобі, одвічний Воїне, належить вступити з ним у бій!
— То що мені треба робити... Де чекати на небезпеку? — хотів спитати наостанок, але стіни мармурової зали захиталися, постать Наставника попливла перед моїми очима, потроху перетворюючись на туманну субстанцію, і згодом розчинилася у повітрі в той саме час, як мене за плече злегка трусонула ніжна долоня Катерини, що пахтіла лавандовим насінням.
Очі диявола тоді у сні я так і не побачив.
Глава шоста
В Единбурзі нас розселили у чотирьохкімнатній квартирі під номером двадцять один на першому поверсі будинку по Екедемі-стрит, з, що знаходиться у кварталі Лейт, неподалік від порту.
Кожному дісталося по окремій кімнаті.
Моїми співмешканцями були народний артист України Семен Леонідович Лажа, заслужений артист Сергій Цар-Підлядський, та вже добре відомий вам Клім Микитович Жуков. Решту колег розселили у квартирах неподалік.
Зазвичай трупи зі Східної Європи селять у хостелах у чорта на рогах, де черги до душу і двоповерхові ліжка і вічно засрані унітази. А тут на тобі: простора кухня, два санвузли і ще загальна кімната зі штучним електричним комином.
Розбираючи сумки, я першим ділом вирішив перевірити запаси горілки.
Три доби тому, коли ми тільки відчалили від стін Державного цирку, мав із собою двадцять вісім пляшок. Двадцять на продаж. І то була славнозвісна «Столична». А ще шість пляшок «Української з перцем» і дві пляшки коньяку «Десна», який ми потайки вижлуктали з колегами із горла, очікуючи визволення Микитича на німецько-польському кордоні.
Ховаючи алкоголь за портьєрою, я зацікавився устроєм рами, що піднімалася вгору. Провернувши клямки, задер раму вгору.
У прочинене вікно увірвалися аромати единбурзької вулиці. Пахтіло пивними дріжджами, рибою, бензином, недалеким морем і трохи людською сечею. Відчувалася присутність порту, бо здалека раз у раз долинали важкі зойки корабельних гудків.
План моїх подальших дій був простий: швиденько прийняти ванну, попшикатися модним дезодорантом «Хьюго Босс», випити філіжанку кави з печивом «Марія», вдягнути новий «Лівайс», американські шкіряні топсайдери «Spare» (на які витратив купу грошей у Києві), блакитно-білий реглан «Santa Monica LA» і рушити в напрямку центру, подивитися, на що багаті тамтешні магазини. Стандартний набір стандартних дій стандартного вихідця з країни Східної Європи.
Я зайшов за Катериною, як і домовлялися, о п’ятій вечора. Вона жила в сусідньому під’їзді разом із жіночою частиною колективу. На той час у мені вже лежало сто п’ятдесят «Української з перцем», яку було вжито під час святкового обіду, типового для українських театральних заробітчан, що складався з:
а) нарізаного сала із часником;
б) тонко намазаних індичим паштетом «Люксусовий» канапок з чорного українського хліба (трохи запліснявілі шкоринки було завбачливо зрізано, а рештки хліба запхано до холодильника, де він, за свідченнями бувалих мандрівників, міг зберігатися і тиждень, і два);
в) запареної у банячку в’єтнамської вермішелі «Мівіна», приправленої кетчупом, куди були ощадливо настругані консервовані сосиски;
г) сухарів «Київські» з родзинками;
ґ) розчинної кави «Галка», розведеної зі згущеним молоком.
Сучасна українська аристократія, у трохи засраних трусах і майках, зустріла мене вигуками «О, д’Артаньян, весь у білому, з тебе бухло, чуваче!».
Нема чого робити, виставив пляшку «Української з перцем».
«Жить, как говорітся, харашо. А харашо жить — єщьо лучше», — радісно потер руки Цар-Підлядський.
Оскільки Микитич не вживав, то на кожного й стало по сто п’ятдесят.
Коли ж Лажа відправив Царя за його ж «Гайдамацькою», я, чемно зробивши цьом па, відкланявся і покинув мушкетерів добухувати вже без мене.
Виходячи з дому, захопив до легкого наплічника ще одну пляшечку «Української з перцем». Гуляти, то гуляти!
«Снова туда, гдє море агнєй-й-й-й-й...» — звучить арія містера X з оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку».
Довжелезна вулиця Лейт Уок, розтинаючи місто навпіл, стелиться ледь не від самого порту аж до тої площі, з якої починається Принцес-стрит. А Принцес-стрит — уже і є самий центр.
Майже за годину подолавши неквапом Лейт Уок, ми, нарешті, опинилися на центральній вулиці, повній шикарних багатоповерхових торговельних центрів, і, як справжні слов’янські лохи, аж до їхнього закриття порпалися у шмотках, осяяних святим для кожного східного слов’янина словом SALE, дуже співзвучним зі словом SLAVE, від якого і походить давньоримська назва нашого краю «слов’яни», що означає «раби».
«Раби сейлів» — дуже дотепно, посміхався своїм не зовсім радісним думкам, інколи зникаючи у примірочних кабінках, де прикладався до відкоркованої пляшки горілки й очі мої поволі наливалися гарячим сяйвом.
Коли ж близько дев’ятої вечора спустилися сутінки на шотландську столицю й позачинялися всі магазини, ми з Катериною всілися під пам’ятником Вальтеру Скотту і я заходився частувати її горілкою, яку ми запивали простою водою з питного фонтанчика.
Катерина пила горілку неохоче, лише раз приклавшися до горлечка.
— Фу-у-у-у, яка гидота, — зморщила носа і закрутила головою.
Я б її трахнув, їй-бо... Ужитий алкоголь давався взнаки і я поволі втрачав контроль над емоціями.
— То, може, знову пива?
— Пива можна, — погодилася вона, — але краще келишок білого.
— Білого? Нема проблем...
Адже я й досі лишався власником цілих десяти фунтів, які розміняв на поромі, і за ці гроші ми мали порвати це місто на шмаття.
— А ходім туди, — кивнула вона головою, де у сяйві прожекторів поставав над містом величний королівський замок.
— Ходімо, — погодився я, бо був вільний, щасливий і весь світ лежав біля моїх ніг.
Офіційно я подав на розлучення у лютому.
Суддя Оболонського суду Кізяк М. Ф. дав нам з дружиною цілих півроку на примирення.
«Якби не було дитини, то розлучив би хоч сьогодні. А так, може, передумаєте», — проказав, видихаючи пару з рота, коли ми вже зовсім чужі прийшли на засідання.
У погано опалюваному приміщенні суду з обшарпаними стінами і дірявим лінолеумом на підлозі було велелюдно і галасливо. Основний шум створювала худа тітка зі спитим обличчям, що кричала: «Хуй ви мене позбавите батьківських прав, суки...».
Ми мовчки вийшли із зали судових засідань і розійшлися в різні боки довгого коридора.
Причиною нашого розлучення, хоч як це банально звучить, стали гроші. Точніше, майже повна їхня відсутність у мене.
Я був одним з найкращих на курсі, а тому відразу після закінчення інституту втрапив до театру імені Лесі Українки, опинившись на одній сцені з видатними майстрами, чиї прізвища звучали на увесь Радянський Союз.