— Ні, ви скажіть: на яку трясцю нам тут здалася Росія?— червоніючи тугим, як баклажан, обличчям, допитувався він, вчепившись у широкий сусідів рукав. — Попанували у нас — і годі! Теперечки ми самі будемо тут панувати.
Не менш червоний сусід його сердито вирвав рукав, незадоволено мовив:
— Та відчепіться ви від мене: хто вам не дає панувати!
— Ні, ви скажіть... — з п’яною настирливістю ліз до нього самостійник. — Ви таки скажіть: коли ми здихаємося лапотників!
— Не забувайте, що я теж росіянин!— спалахнув сусіда.
— Овва, яка цяця, вже й слова сказати не можна!— образився й собі самостійник.
Сусіда щось йому відповів, видно, дошкульне і зле, бо той аж посизів від люті. Закачав широкий рукав ряси, лизнув довжелезним язиком великого волохатого пальця, зсукав величезну дулю та й підніс своєму опонентові під самого носа.
— А дзуськи вам знущатися з нашої неньки!
Зчинився шарварок. Одні батюшки відтягали ображеного русофіла, інші щосили тримали оскаженілого самостійника, що все ще вимахував дулею, намагаючись уцілити нею свого супротивника в око. І хтозна, чим би скінчилася оця катавасія, коли б не отець Віталій.
— Опам’ятайтеся, як вам не сором!— вигукнув він молодим та дзвінким голосом, звівшись за столом. Очі його пашіли болем, рукава довгої шовкової ряси зметнулися крилами гнівного птаха. — Подумайте, який приклад подаєте ви зараз
своєю поведінкою нашій пастві!.. Отець Феодосій, як вам не гріх із перста, призначеного для хреста святого, робити лапу диявола?
Батюшка-самостійник глянув на свою дулю так, начеб оце щойно вздрів її. П’яний запал згас на його обличчі, він винувато поліз за стіл.
— Дожилися, що вже й батюшки не миряться, — скрушно похитав головою Танин сусіда. — А Бог же все те бачить, все те чує! Ох, гріхи наші, гріхи!— і потім уже іншим тоном:
— То ви кажете, що збираєтесь учителювати?..
Повертались додому аж на другий день — раннього ранку.
Вчора загулялись допізна; уже й перші півні пропіяли, а батюшки все ще сиділи за столом, сперечалися, співали духовних, а потім і світських пісень, пригадували один одному давні й свіжі кривди і тут же обіймалися та цілувалися. Тютюновий дим слався сизими пасмами, кидав сині тіні на опилі обличчя, і від того всі скидалися на мерців, що повилазили з своїх домовин та й зійшлися на потойбічний бенкет.
Таня, яка ще звечора пішла спати, довго не могла склепити очей: сп’янілі голоси доносились всюди, ламали дрімоту. Врешті вона обняла обома руками подушку, притулилася до неї гарячою щокою, загадала: «Хай мені насниться Олег», — почмокала щасливо губами і відразу ж заснула.
Прокинулася з ясною головою і легким серцем. Трохи полежала, ніжачись у ласкавих лапках дрімоти. Потім враз розплющила очі, зіскочила з ліжка і, натягнувши поверх сорочини спідничку, босоніж вибігла надвір.
Щойно почало світати. Все було в сизій росі — на гожу днину. Трава так і бризкала нею, обмиваючи Танині ноги, унизуючи тугенькі литочки тьмяними перлинами. Біля колодязя, над довжелезним коритом, що з нього напували худобу, стояла їхня кобила Васька. Опустивши над коритом важку голову, кобила дрімала, а вода дзвінко спадала з її морди великими краплинами: кап! кап! кап!..
Прокинувшись, Васька потягнулася до Тані, гаряче й приязно дихнула їй прямо в обличчя. Таня ж набрала повні пригорщі кришталевої води, хлюпнула на сонну тварину. Кобила схропнула, відступила, замотала головою, струшуючи воду, — тоненькі струмочки постелилися темними доріжками по її густій шерсті.
Таня засміялася, знову занурила гарячі долоні у воду, хлюпнула на розпашіле зі сну обличчя, тихенько ойкнула і теж замотала головою.
Умившись, витягла із глибокого та чорного, аж страшно було туди дивитись, колодязя повне відро води, спрагло припала до нього. Пила маленькими ковточками, смакуючи воду, прислухаючись до того, як дзюркотить в її горлі прохолодний струмочок, спадає веселим водограєм — розносить по всьому тілу лоскітливу бадьорість.
У хаті вже почали вставати. Батюшки хапалися за голови, так, наче хотіли пересвідчитись, чи вона ще в них на місці, тато човгав з кімнати в кімнату, заклопотано допитувався:
— Не бачили моєї ряси?.. А штанів?..
Врешті вияснилося, що татів одяг прихопив із собою самостійник. Прокинувся перед світанком, пригадав, як його тут образили, — не захотів більше лишатися й хвилини. А що спав біля тата, то й ухопив його рясу замість своєї.