Вже на возі наймит помітив, що непротверезілий ще панотець сидить без штанів — світить до місяця голими литками. Наймит забіг до хати, згріб татові штани — та й будь здоров!
— Як же я тепер додому поїду!— бідкався тато, приміряючи одяг капосного самостійника.
— Це він нас уже експропріювати почав... Хо-хо-хо!.. — реготалися батюшки.
Сміятися й справді було з чого. Тато — худий та високий, самостійник же — опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татові коліна, в поясі ж такі широкі, що вмістили б іще отаких трьох татів; ряса теліпається, як на городньому опудалі, показуючи вистромлені з рукавів татові руки.
— А била б тебе сила Божа!— закляв свого колегу тато.
Плюнув, схопив батіг, сів на возі, ні з ким не попрощавшись, смикнув за віжки — поїхали.
Разом з татом Тетяна й дівер. Дівер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:
— Скаржимось, що народ перестає вірити в Бога, слухати своїх отців духовних, впадає в єресь. Шукаємо тому десь причин і не хочемо самі до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництві, пиячимо, лаємося останніми словами, заздримо один одному, дбаємо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб іздерти з нещасного меншого брата останній пук шерсті, — який приклад подаємо ми пастві своїй?
Худорляве аскетичне обличчя дівера дише осудом, гарні чорні очі, що полонили навіки Танину сестру, та й їй насиналися колись не одну ніч, повнилися болем. Тато, похитуючись у такт Васьчиній ході, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей із свого дівера.
— Вчора перепилися, пересварилися — гидко було дивитись.
І це — святі отці, служителі церкви, духовні наставники!.. Загине наша церква, загине... Своїми руками руйнуємо її. висмикуємо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то — рука дияволових слуг, тавруємо анафемою кожного, хто шукає своїх шляхів до Божого престолу...
Всі оці слова навівають на Таню страх. Щось незрозуміле й тривожне, якась чорна безвихідь мариться їй, і вона лячно кутається у велику мамину хустку, вбирає голову в плечі.
Але ранок такий, що отак довго сидіти не можна. Величним спокоєм та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля і гаї. Свіже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело світить прямо Тані в обличчя. Вона примружує очі, і тоді на повіках спалахують маленькі веселки, мерехтять-переливаються усіма кольорами. І на душі їй стає так же чисто й урочисто, як і довкола, і вже засмучений голос діверів починає лунати все глухіше й глухіше, немов вона іде вперед, а він лишається на місці.
Та ось голос його знову наздоганяє Таню:
— Як тобі сподобався сусід, що сидів біля тебе?
— Як сподобався?— дивується Таня. А чому він їй мав подобатись взагалі?.. Не лишив по собі ніякого виразного враження, не могла зараз навіть сказати, гарний він був на виду чи ні, бо дивилася на нього з висоти своїх сімнадцяти років: він був просто старий.
— Адже йому вже, напевно, років тридцять!— каже вона.
— Тридцять?— повторює дівер, неспроможний стримати посмішки на отаку дитячу наївність зовиці. — Йому вже за сорок.
— То він такий, як мій татусь!..
— Ну, не такий він уже і старий, — заперечує дівер. — І не роки визначають вік людини, бо часто буває так, що тридцятилітній чоловік виглядає старішим за сорокалітнього... А твій сусід, Таню, дуже хороша, побожна людина...
— Він мені теж сподобався, — вирішує раптом Таня, пригадавши нарешті уважні очі, тихе, ласкаве обличчя.
— Він не може не сподобатись, — каже переконано дівер. — Коли б таких людей було в нас побільше, свята наша церква могла б бути спокійною... Ти тільки послухай, Таню, що він мені сказав позавчора, після Божої служби... «Знаєте, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мішки пшениці!» — «Чого ж тут радіти?» — питаю. А він — ти тільки вслухайся, Таню, — він мені й відповідає: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: гроші вдома забув. І так мене мучила совість під час Божої служби, так мучила, що я й місця собі не знаходив!.. А тепер — нехай ота пшеничка буде моєю милостинькою...»
Таня мовчить, подавлена святістю отієї людини.
— Щаслива, мабуть, його жінка, — врешті каже вона.
— У нього немає дружини.
— Немає?
— Він удівець. Дружину Бог забрав три роки тому.
— І в нього є діти?
Голос Тані тоненький, мов ниточка: ось-ось обірветься — так їй жалко невідомих сиріток-дітей!
— Так, два сини. Один уже парубок, а другий — років тринадцяти.