Якщо додати сюди ретельно виписані сцени пияцтва, зрад, бійок, лайок, любовних пригод і абсолютно обурливу сцену, коли комуністи редакції під час перерви партзборів розповідають анекдоти, — то, знаєте, стає не по собі. Відчуваєш, що автор втратив почуття міри і, малюючи тіні, закрив ними сонце, світло.
А це вже погано, коли читач закриває книжку з похмурим, пригніченим настроєм. Повинно бути навпаки — читач має, закінчивши повість, вірити у краще, у світле, у нього має бути добрий настрій, войовничий, непримиренний до всього темного, поганого в житті.
Повість Вашу до друку рекомендувати не можу!..»
А інший автор рецензії звинуватив мене в тому, що я примусив головного героя «Його сім’ї» згвалтувати... свою наречену.
А над романом «Біль і гнів», продовженням попереднього («І будуть люди»), знущалися — пір’я летіло. Один з рецензентів звинуватив мене в тому, що я посмів (страшно й подумати) замахнутися «на найсвятіше» — на славні органи Комітету Державної Безпеки, що закатували і винищили майже половину населення колишнього Радянського Союзу.
Досі дивуюсь, як мене після такого звинувачення не запроторили на Колиму чи в Мордовію.
Ото в такі лиховісні часи, дорогі мої читачі, ми жили і творили.
Анатолій Дімаров