Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками — ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима — якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом.
Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим — їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, шо не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось там попихачем — хазяїном їде на зустріч!
Зустрілися, наче чужі, — Оксенова збентежена радість відразу ж розбилась об холодні вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:
— Я сам.
Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:
— Наші?
— Наші, — відповів гордо Оксен.
— А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?
— Я ж вас зустрів.
— Не велика цяця, і сам би знайшов, — відповів невдоволено батько. Підійшов до коней, поляскав по лискучій, туго нап’ятій шкірі, пробубонів: — Гарні, ядрьоні, — несхвально оглянув фаетон.
— Сідайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! — заметушився Оксен.
Старий недовірливо покосився на сидіння, ткнув кілька разів кулаком в картатий килимок:
— Дурні гроші завелися?
Оксенові наче хто сипонув жару в обличчя, аж пересмикнулися молоді вусики пшеничного кольору. Ображено дивлячись убік, відповів:
— Це ж я, тату, для вас...
— А в мене... не панська — мужицька: перини не просить! — відрізав батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидіння, поклав у ногах, сів на голі дошки: — Отак буде лучче.
Довгий час їхали мовчки. Оксен гамував у собі образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубілому, геть поораному глибокими зморшками обличчі. І потім, коли він спитав, як там удома, чи все гаразд, і Оксен став розповідати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, і він мимоволі почав відповідати на татові скупі запитання короткими прив’ялими фразами.
Як його жінка? Слава Богу, здорова. Як діти? Теж нівроку. Як дід? І дід не змінився, такий, як і був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так і є.
Батько питав, здавалося, тільки тому, що так годилося. Тільки вже тоді, як під’їхали до хутора, батько неспокійно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтіючий лан озимини:
— Наше?
— Наше.
— Зупини.
Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремінні віжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком підійшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозріваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтіли плечі, схилилася сива голова, і Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж зліз з фаетона, підійшов до батька. Свирид оглянувся на сина — гостро блиснули сльози на його очах, — знову відвернувся і все гладив, гладив — не міг відірвати руки від чубатих голівок.
— Там нас і не підпускали до ланів, — тихо сказав він, і в горлі йому заклекотіло.
Вже як під’їжджали до хутора і виткнулися їм назустріч високі тополі та явори, зеленим прямокутником вишикувані довкола просторого двору, тихо спитав:
— Мачуху... де поховали?
— Біля матері.
— Їдь, сину, прямо на цвинтар.
Цвинтар розкинувся на високому пагорбі: утикав його хрестами, всіяв могилами. Одні хрести давно похилилися, інші стояли прямо, одні могили загубилися у високій траві, інші зеленіли довгастими скриньками, акуратно обкопані, обкладені дерном, усіяні квітами. Але всі вони: і старі, і нові, і прадавні, і свіжі — всі до одної здавались такими маленькими, наче тут ховали тільки дітей.
А може, і справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, — знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом — втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.
Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив: