Оксен залишив сани, підійшов до сестри, ласкаво покликав:
— Олесю!
Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-під сіряка другу ногу, ворухнула губами.
— Йди сюди, Олесю!
І коли сестра підійшла, несміливо звела на нього очі, він не витримав: ухопив її на руки, притис до грудей. Вона спершу зіщулилася, завмерла, налякана, а потім рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тільцем, зашепотіла йому гаряче у вухо:
— Братику!.. Братику!.. — і такою жагою любові війнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням віддати комусь своє дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав і заплакав.
Він плакав, і не соромився оцих своїх сліз, і думав про те, що віднині стане маленькій сестрі своїй батьком, якщо тато зреклися її.
З того дня Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хаті чи порався по хазяйству в дворі, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоїть і світить на нього пролісковими очима своїми, а то підійде, торкнеться його рукава, і Оксен розумів, що сестрі більше й не потрібно від нього, крім оцього легенького дотику. А все ж спитає:
— Ти чого, Олесю?
— Так, — відповість, засоромившись, сестра.
— Ти б побігла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться діти.
— Мені й тут добре, — заперечувала вона. — Я краще вам помагатиму, — і вже намагається підняти важку дошку, коли Оксен щось майструє, чи береться за вила, якщо він викидає гній з-під худоби, ладна й переламатися, аби тільки догодити братові.
Якось вона серйозно сказала:
— Знаєте, братику, я ніколи не вийду заміж!
Оксен надув щоки, стримуючи сміх, відвернувся, вдаючи, що старанно розглядає нові граблі, які щойно змайстрував. Потім спитав:
— А то чому, Олесю?
— Бо тоді мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, — пояснила сестра. І, подумавши, додала: — Так що хай ніхто і не засилає сватів!
— Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, — відповів Оксен. — Тепер знатиму, скільки садити отих гарбузів, а то, не доведи Боже, не вистачить — наречених спроваджувати!
Але смішки смішками, а навіть жінка помітила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.
— Немов якогось зілля обпилася — без тебе й дихнути не може, — і з раптовими ревнивими нотками в голосі: — Так скоро за своєю сестрицею і рідних дітей забудеш!
— Гріх таке казати, Варваро, — дорікнув дружині Оксен. — Вона мені рідна сестра, батька-матері в неї нема, то кому ж її й пожаліти!
— Чи така вже й рідна... — стулила пісно губи жінка, але тут Оксен так глянув на неї, що Варвара відразу ж прикусила язика, відійшла мовчки до печі...
«Недобре тато роблять з Олесею», — думав тепер Оксен, лежачи поруч із жінкою. Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, які в неї були очі, коли Оксен якось розповів, як тато воював турків, і жалко йому стало сестру, й образливо на батька. «Хіба ж вона винна в тому, що вчинила колись її мати? І хіба не гріх перед Богом всю свою образу на жінку переносити на безвинну дитину?..»
Якийсь тато повернувся чужий, ще більш суворий та непривітний, ніж був вісім років тому. Ще тоді прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, і не два люто кидався в бійку малий Оксен, зачувши оті ганебні прозвиська...
Пам’ятає, як одного разу, повернувшись додому після чергової отакої сутички, спитав:
— Тату, а чого нас не люблять?
Батька, здавалося, аніскільки не здивувало це синове запитання. Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно відповів:
— Бо нам, сину, заздрять.
— А чого заздрять? — ніяк не міг уторопати Оксен.
— Бо ми — хазяїни, а вони — голодранці. Так уже на світі нашому ведеться, сину: хто розумніший, багатший, тому й заздрять, того і не люблять.
— І б’ють?
— А ти теж не дивися в зуби, — повчав батько малого. — Тебе б’ють, так ти теж здачі давай. Тебе раз, а ти його — двічі. Тепер, сину, таке життя, що як не будеш триматися на ногах — враз додолу зіб’ють, у землю затопчуть...
— Мене не зіб’ють — я сам їх усіх позбиваю! — похвалився Оксен.
Схвальний усміх скупо торкнув тверді батькові губи. Він оглянув міцну постать сина, помітив войовничі вогники в сірих очах, ласкаво відповів:
— Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому ділі хто повалив, того й верх, за тим і цар, і закон...
Багато, дуже багато років минуло після тієї розмови. Виріс, одружився Оксен, уже сам навчає дітей, як жити на білому світі, а й досі пам’ятає оті батькові слова, що стали для нього другою Євангелією. І нехай уже і його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-приліпилося оте бусурманське прізвисько, він і на крихту не поступиться своїм, не віддасть, не випустить з рук.