— А чи не казав же я тобі, вражий сину, що змерзнеш! — стріча його докірливо батько.
— І зовсім не змерз, — видзвонюючи зубами, відповість упертюх та й полізе на піч, у гаряче просо, — виганяти лихі зашпори.
Одружився Протасій тільки тому, що батько раяв йому ще кілька років почекати, не поспішати з цим ділом.
— Ти ж іще, сину, молодий, ще й не напарубкувався як слід.
— А нащо мені парубкувати!
Батько глянув був на чаплію, що з роками замінила пужално, а потім махнув безнадійно рукою:
— Про мене... Захотів у петлю — стромляй туди свою дурну голову! Засилай старостів хоч і сьогодні, якщо тобі так приспічило!
Протасій не був би Протасієм, коли б не заперечив і тут:
— І не сьогодні, а завтра.
Батько так і вилетів з хати. Ухопив нові граблі та й потрощив їх на друзки об дубову колоду.
Женився Протасій, завів густі вуса, що, однак, не звисали донизу, як у всіх порядних людей, а вперто дерлися вгору, намагаючись повиштрикувати очі хазяїнові, та розуму йому не прибавили ні жінка, ані роки. Дітей не мав, може, тому, що інші їх мали, у дворі не було ні пенька, ані деревини: люди саджали вишні та яблуні, груші й сливи, Протасій же поїхав світ за очі, навіз сосонок та дубків, понавтикав довкола халупи:
— Виростуть — лісом торгуватиму!
Ліс так і не виріс, молоденькі деревця не прижилися, всохли на корені, але Протасій ще довго їх не висмикував:
— Приживуться.
Люди копали колодязь посеред двору або рили неглибоку криницю побіля річки, Протасія ж вперло на високий пагорб, на добрі гони від хати, та й то тільки тому, шо не було вже вищого місця.
— Там вода буде смачніша, — відповідав він на плачі та закликання нещасної жінки своєї.
До води довго не міг докопатися, хоч вибехкав шахту сажнів на двадцять, та лопату не кидав, і одного разу його таки добре привалило землею. На жінчин крик збіглися люди, спустилися в колодязь, відкопали Протасія, відкачали на свіжому повітрі. Протасій звівся, похитуючись, підійшов до темніючого провалля, з жалем сказав:
— Бач, завалилося. До води ще раз копнути лишилось, а воно взяло й завалилося.
І знову поліз у колодязь.
Вода й справді появилася в той же день, від чого Протасій ще більше увірував у свою несхибність. Була вона, правда, якась гіркувата на смак, навіть худоба неохоче пила її, але Протасій твердив, шо смачнішої не знайти навіть у Яреськах, не те що на їхніх хуторах.
Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому — рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоє!» Накладав Івасюта важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:
— Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту...
З отакою людиною довелося мати справу Оксенові. Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок.
Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:
— Міцнюща царська водичка!
— Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає — Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.
— А хіба це м’ясо! — вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.
— Ай справді, — притакнув догідливо Оксен, — щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель...
— Хто, Янкель? — перепитав Оксена Протасій. — Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шелега за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.
— Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, — пробував підпрягтися Оксен до Некованого.
— Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! — вигукнув Протасій. — О-го-го. якби мені його заробітки, я б і горе покотив!
Зовсім збитий в пантелику Оксен тільки розкрив рога: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:
— Вип’ємо ще по одній.
— Заждіть, куди поспішати, — спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: — А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.