За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:
— Проходив я оце мимо вашої ниви — гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни...
— Який там у дідька чорнозем — самі супіски!
— Але ж родить там непогано!
— Родило б вам так — давно зуби на полицю позакидали б!
— Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, — гнув свою лінію Оксен. — От давали б мені хоч і триста рублів — не продав би!
— А я і не подумав — продав би! — вигукнув запально Протасій.
В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:
— А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли б?
— Хто, я?
— Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?
— А нащо мені її назначати?
— Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? — почав гарячкувати Оксен.
— Та на якого дідька я його продавав би!
— Та ви ж самі щойно казали, що продали б! — розгнівався нарешті Оксен.
— Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!
Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із
шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.
Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати — спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».
Отак і листувалася жінка з Протасієм — через чужих жінок та чоловіків.
Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:
— Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть Бог, вернуся живим — іншу заведемо.
Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі, — не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.
— Тєбє, падлєц, што, жізні нє жалко! — кричав на Протасія розлючений взводний — Нє відіш развє, как он стреляєт?
— Дак вона ж, ваше благородіє, усе мимо летить, — відповідав спокійно Протасій і пер собі далі, дратуючи високою шапкою ворожі кулі, що розлюченими шершнями вилися довкола.
І одна таки вцілила — кресонула по впертющій голові, аж іскри посипалися, і покотилася пробита шапка додолу, і сам Протасій, заливаючись кров’ю, м’яко осів на розквашене дно непривітної, наче довжелезна могила, траншеї.
— Це, видать, не німецька, — встиг іще прошепотіти він, непритомніючи.
Як тяжкопораненого завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жінці відписали, шо Протасій, слава Богу, живий, що куля його пожаліла — тільки поколупала черепок, а «мозгів не затронула». Була в тому листі прихована заздрість до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер, як той пан, на білих постелях, гляди, доживе ще до кінця оцієї проклятої війни. Але Протасієва жінка не воювала на фронті, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неї ота заздрість не дійшла: обхопила жінка свою голову, заголосила, немов по покійнику.
Та плач не плач, а жити якось треба. Відходила весна, хто зміг, давно уже обсіявся, Протасіїха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висіяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи і борщі, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяїн та повернеться, то нехай уже сам дає їй лад.
Так і лишалося б оте поле, незоране та незасіяне. Наповзав би на нього пирій, заростало б воно височезними, на зріст людини, бур’янами — вовчими притулками, дичавіло б не один рік і не два, бо що можуть зробити безсилі жіночі руки? Так і лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимі Івасютиних хлібів, коли б не Оксен: не міг він дивитися на отаке запустіння омріяного лану і одного разу пішов до Про- тасієвої жінки.
Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасієву ниву. Тріщав — чіплявся глибоким корінням за землю пирій, міцними ковтюхами спліталися бур’яни, але воли вигинали дужі спини, Оксен міцно тримав чепіги — і різав гострий леміш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця масні скиби чорнозему — поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янів.