— По скільки ж, Мокрино? — рве своє серце Оксен.
— Та-а... хоч по десять рублів.
Сказала і сама злякалася. Ану ж Оксен розсердиться, не захоче з нею й балакати!
— По десять? — перепитує Оксен — Гм, по десять... Ну, що ж, Мокрино, хай буде уже на ваше, бо не люблю я, признатись, торгуватися... А тепер, як водиться, і запити це діло не гріх.
Повеселілий Оксен дістає півлітру, дві чарки, миску з тоненько нарізаним салом, цибулею та огірками.
— За здоров’я вашого чоловіка, Мокрино! Хай йому щастить та щоб живий повернувся додому!
Не пила Мокрина ніколи горілки, але за Протасія не можна не випити. Еге ж, не можна. Бо як згадає про якісь там «булони», що ними морять її чоловіка, так сльози і здушать за горло.
Міцна горілка відразу б’є їй у голову. Мокрина тихо сміється, пробуючи вхопити кружальце огірка, що вислизає з-поміж пальців.
— Та ви сало беріть, Мокрино, не церемоньтеся! — гостинно припрошує її Оксен. Очі його святково зволожилися, він приязно дивиться на жінку. І, щоб зробити їй приємне, починає вихваляти її чоловіка: — Гарний чоловік ваш, Мокрино. Побожний, сумирний, ніколи нікому зла не заподіяв. Такі і в Бога у серці, і в людей у пошані.
— А такий, такий! — витирає розчулені сльози Мокрина. — Він, Протасій, такий...
— От пішов на війну і там добрим воїном став, — каже далі Оксен. — Начальство ним довольне, дивись, ще «грегорія» додому принесе... Що ж, цар нас, дітей своїх, не забуває... Ви думаєте, Мокрино, я теж воювати не хотів? Так начальство ж не пустило, сказало: ти в батька один, в тебе молотарка, то обмолочуй людям хліб та засівай свою землю, бо солдатам теж їсти щось треба. От і мусив залишитись, якщо начальство повеліло. Бо на те воно над нами й поставлене, щоб ми його слухалися...
— А так, так, — звично притакує Мокрина, мало розуміючи, про що каже Оксен, бо в затуманену голову її влетів раптом джмелик: гуде та й гуде, заважаючи слухати!
— Тож вип’ємо ще по одній — за дорогих наших воїнів!
Мокрина вже піднесла була до рота чарку, та раптом відставила, зімкнула вуста, її охопила підозра. А чи не хоче Оксен впоїти її, щоб не віддати всі гроші? Скаже потім, що була п’яна, десь по дорозі загубила — хто її буде слухати, хто їй, бідній жінці, повірить?
Мокрина відсуває чарку подалі від себе, обережно кладе ненадкушену скибочку сала на край полив’яної миски.
— Дякую вам за вгощеніє, а я таки більше пити не буду... — І, трохи повагавшись, питає: — То гроші ви зараз віддасте чи, може, завтра прийти?
— Гроші? — дивується щиро Оксен. — Так ми ж, Мокрино, ще й купчої не склали! От поїдемо з вами у місто, підпишемо купчу, а тоді вже й віддам ваші гроші.
На Мокрининому обличчі таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякається, як би жінка не передумала.
— Або добре, де вже моє не пропадало: дам я вам сьогодні завдаток... Це тільки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому і копійки наперед не дав би. Бо тепер, знаєте, які люди пішли, візьме — та й поминай як звали!
Оксен зводиться, йде до великої пузатої скрині, що стоїть під вікном. Обережно здіймає килим, відмикає внутрішній, із дзвоном, замок, підіймає важке віко, обклеєне кольоровими картинками лубочних видань. І хоч став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирає способу просунути туди своє око.
«Боже, скільки того добра в чоловіка! — тихенько ахкає вона — Коли б мені хоч десяту частку того, я б і горя не знала!»
Оксен дістає з прискринка важкий дідів гаман і, вже зовсім відвернувшись од жінки, клацає сталевим кігтем — розкриває міцно стулені дужки.
Він довго шелестить папірцями — відбирає, які найбільш потерті. Бо нащо бідному нові гроші? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повної скрині, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!
— Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликів завдатку! — кладе Оксен перед жінкою пом’яті кредитки. — А решту віддам, як підпишемо купчу.
Тремтячими пальцями перераховує Мокрина гроші. Розкладає на п’ять рівних купок по десять карбованців, бо вміє лічити тільки до десяти. Потім побожно зв’язує в краєчок хустини, затискає в темний кулак: легше тепер відірвати їй руку, аніж видерти гроші.
— То я вже піду, — каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумає та відбере отой завдаток.
— Ідіть з Богом! — бажає їй щастя Оксен і, проводжаючи жінку, ще раз нагадує: — Глядіть же, поїдемо завтра до міста!
А перед вечором, коли втомлене сонце, віддавши тепло Івасютиним нивам, спішило відпочити за обрій, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лисніла чорна рілля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а він стояв, оббризканий вечірнім сонцем у бронзу та мідь, важкий, непорушний, врослий у землю, і не було, здавалося, такої сили на світі, що зрушила б його з місця, примусила б його поступитись, віддати хоч шматочок землі.