— Не знаю...
Верховодив над усіма хлопчаками, збирав їх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, які йшли за своїм отаманом у вогонь і у воду, і не раз приходили сусіди скаржитись панотцеві на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрілі ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бісові діти, що ви, панотче, тепер і одної не знайдете; там нарили картоплі, а потім розвели вогнище та й ну готувати обід. І ви не подумайте, батюшко, що картоплі тієї жалко, Бог з нею, хай їдять, хоч подавляться, але ви подивилися б, де вони її пекли! Під самісінькою клунею роздмухали вогнище, як у пеклі. Добре, що нагодився вчасно та залив водою, а то пустили б за вітром усю Хоролівку. Ви, батюшко, поговоріть уже з ним, бо я свого чорта вже бив і ще лупцювати піду.
І тато брав Федора за вухо та й вів на розмову в комору.
Виходили звідти обоє, як з парні: червоні, розпарені. Спершу тато, тремтячими руками застібаючи поясок, а за ним уже Федько — бліде обличчя затяте, весь насуплений і очі горять, як жарини.
Тетяні жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закуткові, між бузиною і терном, обличчям — у траві. Опускалася біля нього, клала долоню на голову:
— Болить?
Він різко мотав головою, скидаючи сестрину руку:
— Одчепись!.. Чого тобі треба?..
— Нічого, — відповідала тоненько сестра, і знову ласкава долонька лягала на його худеньку потилицю — Тебе дуже тато побили?
— Ні, тільки погладили! — глумливо озивається брат і ще раз скида її руку — Сказано — одчепись!.. Не треба мені твоїх жалощів!
Але сестра наче й не чує його. Світлі очі її вже підозріло блищать, їй бозна-як жалко брата, і легенька ласкава долоня знову лягає на вперту голову, пестить наїжачене волосся.
— І як ото ти можеш мовчати? Я у голос скричала б...
— Бо ти ж — баба, в тебе очі на мокрому, — вже миролюбивіше пояснює Федько, потішений її нелукавою похвалою.— А з мене хай шкуру здирають — крику не діждуться!
Тетяна русалкує над братом, аж поки він зовсім заспокоюється. Сидять потім поруч, плече до плеча, виповнені взаємного довір’я, розмовляють пошепки, так, наче бояться, що їх хто підслухає.
— От дай мені тільки підрости — тільки вони мене й бачили! — нахваляється брат.
— Куди ж ти підеш? — питає Таня: їй і боязко за брата, а водночас і розбирає цікавість.
— В Америку.
— Як же ти туди доберешся?
— А я на корабель поступлю. Мені б тільки до Одеси добратися.
Обличчя у брата зараз таке рішуче, що сестра й на крихту не сумнівається в ньому.
— Мама ж по тобі будуть плакати, — тоненьким голоском каже вона, і вже їй щипає у носі, і сльози навертаються на очі — Тобі її не жалко, еге?
Та Федько стоїть на своєму:
— Тебе б отак бити!
— А ти слухайся тата, вони і не битимуть, — радить сестра.
— Ет, що ти розумієш на цьому! — відповідає сердито брат та й відвертається, насупившись, від Тані.
На деякий час заходить мовчанка. Потім Таня обережно торкається братового плеча:
— Федь...
— Ну, що?
— Ти ж хоч писатимеш?
Федько довго думає, намагаючись захопити пальцем босої ноги зелену травицю. Врешті по-дорослому відповідає:
— Та писатиму, куди ж вас подінеш! — і одразу ж уточняє: — Тобі й мамі, — бо все ще болить спина, яку настьобав тато.
— Ти мені щось погризти принеси, — просить Федько сестру, коли вона йде на обід.
— А ти?
— Я не піду!
У брата знову ображено посмикуються губи, очі ховаються під похмуро зведеними бровами.
За обідом тихо, наче хто вмер. Тато сидить насуплений, мама подає на стіл заплакана, сестри принишкли біля своїх тарілок, боячись і дихнути. Сьогодні й борщ — не борщ, і лемішка — не лемішка, і хліб не лізе до горла.
Врешті тато не витримує:
— Клич того бузувіра обідати, — звертається він до найменшої дочки, добре знаючи, звідки прийшла Таня, — та не біжи так, не бійся, не охляв після тієї картоплі!
Федько вовчиськом заходить до хати.
— Хоч лоба перехрести! — гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина.
Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.