Натомлені денною нелегкою роботою. Івасюти сиділи за столом. перекидалися тихими голосами, більше, однак, прислухаючись до власних повільних думок.
Потім, коли вже зовсім потемнішало й перша зірка золотим своїм дзьобом клюнула в шибку, як цікаве курча: «А чи є тут чим поживитись?» — Оксен засвітив лампу, повісив угорі під сволоком, і рівне світло розлилося по кімнаті, теплим м’яким язиком лизнуло очі людей, лишило на них по маленькому вогнику.
Вогники ті то згасали, то знову спалахували, то пригиналися, то підіймали чубаті голівки, залежно від того, поверталися Івасюти до лампи обличчям чи одвертались од неї, та вже всім здавалося, що крихітні світленькі язички оті тепер будуть завжди у хаті, що вони обережно й ніжно злизуватимуть тривогу й печаль, розпуку й неспокій, злість і підозру — робитимуть очі такими ж чистими та прозорими, як джерельна вода, відстояна в глибоких криницях.
Олеся, не знати з якої радості вдягнувши празникову спідницю та вплівши в коси стрічки, тихо снувала по хаті — подавала вечерю на стіл. Оксен поглядав на неї, на притихлих синів і розчулено думав, шо він ніколи більше не жениться: от поставить на ноги синів, знайде їм хороших роботящих жінок, а собі — шанобливих невісток, і заживуть великою дружною сім’єю, розбудовуючи, якщо мала стане, хату, розширюючи, якщо тісні стануть, свої володіння, а сестра, може, й справді не знайде собі пари, то й слава Богу, бо хіба їй тут погано живеться, хіба хто може закинути йому, Оксенові, що він коли хоч словом покривдив Олесю?
Та ідилія тривала недовго: свати наче показилися — не знаходили іншої дороги, окрім тієї, що вела до Івасютиного двору, і ще не раз і не два питав гірко Оксен, чи подавати рушники, а потім тулив до грудей, пестив сестрину голову, й іноді, змучений тривогою за оті двадцять десятин, думав похмуро, що, може, було б уже краще, коли б Олеся вийшла заміж. Раз відкраяти від свого серця той лан, переболіти, перемучитись, аніж майже щодня катувати себе думкою, що рано чи пізно, а доведеться-таки віддавати оцю землю в чужі руки, бо не може ж Олеся довіку ходити в дівках.
І хто його знає, може, оті невпинні сватання й довели б Оксена до того, що він зненавидів би рідну сестру, може, й розійшлися б вони ворогами, коли б не революція і коли б не Василь Ганжа, який повернувся в двадцятому році додому — таким же безсімейним бурлакою, як і його далекий пращур, тільки із зовсім іншими намірами в неспокійній, посіченій ранньою сивизною голові.
Дивовижно й примхливо склалася Василева доля, і він сам не раз думав про те, що б із ним могло статися, коли б вона склалась по-іншому.
Може, повернувся б із каторги справжнім розбійником, озлобленим на весь світ, що так несправедливо вчинив із ним, погубив його молодість. Злигався б з такими, як сам, відступниками, лицирями великої дороги, темної ночі й глухої пустощі. Різав би винного й невинного, грабуючи здобич, та й покінчив би безславно життя на шибениці, до останньої хвилини своєї палаючи невигойною образою, чорною злобою до всіх «братів во Хресті», які цькували його, як скаженого вовка.
А може, прийшов би з каторги з погаслими очима, з брезклим обличчям, і вчувався б йому щоночі похоронний брязкіт кайданів, що не тільки ноги та руки — душу сковували важкенними ланцями! Дожив би свого віку, байдужий до всього на світі, нездатний уже ні радіти, ані печалитись, і, коли б він помер, мало хто й помітив би, що не стало Ганжі, — повзала якась тінь по землі та й зникла без сліду.
Все це могло б статися з Василем, та, на щастя чи нещастя своє, потрапив Ганжа до «політіческіх», до отих самих, про яких тільки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповідали один одному підпилі дядьки страшні історії. Бо то все убивці царя, які сплять і бачать, як пожбурити «бонбу» в «усєрасєйського батюшку».
Колись, слухаючи оті дядьківські розмови, уявляв малий Ганжа всіх «політиків» приблизно такими: волохаті, страшні, із злодійськими мордами, з розкосими очима, вони носять повні пазухи «бонб», що віддуваються, немов крадені яблука. І не раз кричав дико Василько серед темної ночі, коли йому насинався «політик».
Тепер же він дякував долі, що вона звела його з ними. Не корив її навіть каторгою, бо саме там знайшов він серед отих революціонерів, «політіческіх заключонних» своїх учителів, які не тільки не дали йому здичавіти душею, не тільки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюкові, полуду з очей.