— Гріх таке на покійника казати, Василю, — все ще не зводячи очей, з м’яким докором відізвався Оксен.
— Гріх! — скипів відразу Василь та й підніс покалічені руки свої під самого Оксенового носа. — А оце-о не гріх?.. А Оленку живою в могилу покласти — не гріх?..
— Мачуху я теж боронив...
— За руки тримав? — перебив його Василь. — Щоб легше вбивати?
Оксен аж здригнувся від незаслуженої образи, кров так і хлюпнула йому до голови, потьмяніло в очах. Хто він такий, оцей наймит, який колись насмілився зганьбити їхню сім’ю, довести його батька до каторги? По якому праву він судить Оксена, він, що викрадав чужу жінку?
Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжі, коли були б інші часи. А зараз мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Молив тільки Бога, щоб той укріпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтіпакою. Може, Василь навмисне затіяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потім розправитися з ним? Адже тепер — його влада, його суд та закон, за ним, значить, і сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:
— Нащо старе поминати, Василю?.. То були одні часи, тоді люди по-іншому жили, по-іншому й думали...
— Тоді, значить, і Оленку вбити можна було? — гірко запитує Ганжа і, не чекаючи, поки Оксен відповість, каже іншим, страшенно втомленим голосом: — А ми ж, може, любили одне одного... Я, може, того не женився й досі. Це як забути, Оксене?.. І як собі хочете, а Оленку я переховаю, — похмуро додав він. — Я вже й місце для неї знайшов — подалі від вашого кодла. От кликну дядьків на підмогу і перенесу туди Оленку...
— Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертві на заваді стають... — почав був Оксен, але Василь гнівно перебив Івасюту, і голос його тепер задзвенів, як добре нагортована сталь: не побережешся — обріжешся:
— А ти, Оксене, краще не плутайся в нас під ногами! Чуєш — не плутайся!.. Бо попадешся — затопчемо, і мокрого сліду від тебе не лишиться! Ти нам пальці колись рубав, тепер свої побережи!.. Но!..
Шарпонув за віжки, коні смикнулися — покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв і дивився йому вслід. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь — чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великій голові. Старенька потерта шкуратянка так і влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, біля пояса, віддувається і звідти виглядає краєчок жовтої кобури — наган! Галіфе кавалерійського крою і стоптані на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках — слід від острог. «Комісар!» — думає Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно віддаляється, а захоче — так само невблаганно піде на нього, і ненависть ця аж обпікає йому очі, і пропечений зір його стає такий чіткий та ясний, що він бачить кожну рисочку, кожен рух отієї людини. І знає, що де б він не був, що б не робив, а вже не відв’язатися йому від Ганжі, не спекатись його: обом їм не вистачить місця на оцій такій просторій землі.
Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двір: після сутички він не міг кудись їхати, з кимось іще зустрічатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своїми чистими та веселими барвами, і широчезний двір, який і досі грав-переливався перламутровим росяним килимом, відбиваючи весняне не заспане сонце, і велика хата, що курилася мирним димком, і розквітлий сад, наче обліплений білими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, — все, що перед цим тішило, сповнювало бадьорістю й спокоєм, раптом зів’яло, спохмурніло, заткалося гіркуватою тінню, так наче тут пройшовся своїми невблаганними чобітьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав білий цвіт, обламав сонячне проміння та й пожбурив на землю. І Оксен, відчуваючи, як у ньому наростає роздратованість, не знаючи, на кому зігнати злість, щосили вдарив порожнє відро, що попалося йому на дорозі: аж зойкнуло оцинковане залізо, вискочила дужка з гнізда. Відро махнуло тією дужкою, як зламаною ручкою, підскочило, впало на бік, покотилося аж до колодязя та й зашилося перелякано під корито.
Оксен одразу ж підняв його, почав випрямляти глибоку вм’ятину, але так уже й не зміг до кінця вирівняти її; вставив дужку в гніздо, але й дужка вже не так міцно трималася після того — повискувала зламаним зубиком.
Далі події розвивалися так: Василь поставив хату й переніс Оленку на нове місце, а в Оксена відібрали землю, залишивши йому десять десятин землі.
Хата Ганжі стояла на краю села, на витоптаній худобою толоці, але він тим не дуже журився: «Ось прийде осінь — посаджу деревця». Через неогороджений двір ходили і люди, й худоба, скорочуючи собі дорогу, але й на те позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собі на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», і до пізньої ночі ясніло маленьке віконце, і той вогник вабив до себе людей, як метеликів, шо налітають із темряви на світло: одним він обпалить крила, а інших зігріє, одні загинуть на ньому, а інші наберуться нової снаги, бо життя є життя і кожен простує своєю стежиною, не знаючи, куди вона його приведе і де їй кінець.