Оксен надібрав трохи сіна, помостив на дошки.
— Сідайте, діду, сюди, бо вас там розтрусить.
Поки виїхали з двору, вже зовсім розвиднілося. В небі ще не відстоялася нічна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода під час повені. Де-не-де блимали зірки, але й вони швидко гасли, опускалися в імлисту глибизну, як прив’ялі листочки. Тільки місяць наставляв ще на сонце надломлені роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своїми зоряними чередами, що побрели на інші пасовиська.
Червоне, веселе, ясне — сходило сонце. Клало чіткі свіжі тіні, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж боліло в очах. В тому ранковому світлі хліба стояли урочисті й замислені, як воїни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гінкими стебельцями, схиляли важкі свої голови, повні золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останнє «прощай». І мимовільний сум охопить у першу хвилину хлібороба, коли він стане з гостро відклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного війська: жалко нищити отаку божу красу!
— Запізнилися! — буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’яті випадку, щоб вони не виїжджали на жнива першими. Тепер же поле всіялося людьми, кіньми та возами, що позадирали догори голоблі, обвішані клунками та зайвим одягом, і перші нетерплячі вже пробували коси, прокладаючи перший покіс, виблискували золотими мантачками — сталь перекликалася зі сталлю, дзвеніла з краю в край.
Дід наче проспав усі оці роки, а оце щойно прокинувся. Звівся на гарбі, розгублено оглянув величезний лан, всіяний косарями.
— Оксене, навіщо ти стільки женців найняв?
— Хто їх у дідька наймав! — відповів похмуро Оксен.
— Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! — аж затіпався дід.
— То вже не наші...
— Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував...
— І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.
— Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!
— Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! — не витримав нарешті Оксен. — Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?
Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:
— Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, — з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?
Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.
Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.
— Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і срати поруч не сяду!
Іван кинувся був запрягати кобилу — підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:
— Облиш... Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.
Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:
— Віддай, харцизяко, гаман!
— Навіщо він вам, діду? — миролюбно поцікавився Оксен, що, зморений цілоденною працею, не мав уже охоти ані сперечатися, ані сваритися зі старим.
— Не твого дурного розуму діло! — затрусився знову дід. — Мій гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на світі не було! Що захочу, те з ним і зроблю!
— Та добре, віддам! — втомлено відповів Оксен, радий уже відчепитись від діда. — От розпряжу кобилу й віддам.
Тоді дід підняв догори важкий костур, підступив до онука:
— Віддай, нечестивцю, зараз, бо так по голові торохну!
Що лишалося робити Оксенові? Не заводиться ж битись із старим — на потіху дітям та сестрі.
Пішов до хати, відчинив скриню, дістав гаман, спорожнив його, подав дідові:
— Забирайте, тільки дайте мені спокій!
І дід уже не розставався з тим гаманом. Тягав його із собою з ранку до вечора, уночі клав у голови: часто просинався, мацав під подушкою рукою, чи ніхто не вкрав.
Якось гаман висунувся — впав на підлогу, і дід, прокинувшись, підняв такий лемент, що хоч святих із хати винось.
— Ря-а-а-туйте, вкрали! — кричав розхристаний дід, божевільно викочуючи очі. Побачивши онука, що вскочив до хати, присікався до нього: — Віддай, падлючий сину, гаман, бо й з того світу проклинатиму!
— Та ось він лежить! — помітив пропажу Іван. Нахилився, підняв гаман, подав дідові.
Дід прожогом ухопив його, притис до грудей.