– Давайте краще вважати, – сказав він, – що сталася помилка, рідкісний збіг обставин...
– Дивний збіг, – скептично зауважив незнайомець.
– На те він і збіг, – мовив Стівен.
– Я ніколи раніше не чув, що таке трапляється. Ніколи. Завжди, коли мене або моїх колег викликали у такий спосіб, це робилося в інтересах певної справи, яку ми завжди укладали...
– Справи? – перепитав Стівен.
– Авжеж, – підтвердив прибулець. – Ви маєте потреби, які ми можемо задовольнити. А ви володієте об’єктом, який ми хотіли б додати до нашої колекції. Необхідно лише домовитись. Після цього ви підписуєте угоду, певна річ, вашою кров’ю.
Слово «угода» поставило все на свої місця. Стівен згадав тепер, що кімнату хвилину тому наповнив слабкий дух сірки.
– А-а, я починаю розуміти, – сказав він. – Це – спокуса... Ви хочете сказати, що ви Лукавий...
– Мене звуть Батруель. Я один з повноважних представників нашого хазяїна, наділений правом укладати угоди. А тепер, якщо ви будете такі ласкаві й зруйнуєте цей п’ятикутник, в якому я почуваю себе досить незручно, ми обговоримо статті угоди в зручніших умовах.
Стівен з хвилину уважно дивився на прибульця, а тоді похитав головою.
– Ха-ха! – засміявся він. – Ха-ха!
Незнайомець вирячив очі. Здавалося, він образився.
– Я вас не розумію!
– Мабуть, мені слід вибачитися за те, що я несамохіть викликав вас сюди. Але давайте зразу поставимо всі крапки над «і»: якщо ви й укладете свою угоду, то, в усякому разі, не зі мною.
Батруель замислено подивився на Стівена, трохи підвів голову й роздув ніздрі.
– Дивно, – зауважив він. – Святістю тут і не пахне.
– Не в цьому річ, – сказав Стівен. – Просто на цей час багато ваших діянь ретельно задокументовано, і ще не було так, щоб друга договірна сторона не шкодувала за сподіяним.
– Облиште. Ви тільки послухайте, що я вам запропоную...
Стівен зупинив його, похитавши головою.
– Не марнуйте зусиль, – порадив він. – Я щодня маю справу з найсучаснішими вельми настирливими ділками.
Батруель кинув на нього засмучений погляд.
– А я звик мати справу з настирливими клієнтами. Ну, коли ви цілком певні, що сталася помилка, то, мабуть, відпустіть мене, щоб я мав змогу повернутися до себе й скласти звіт. Ну гаразд. До побачення. О, даруйте, що я кажу! Я мав на увазі – прощайте. Я готовий!
Він напружився, його обличчя наче задерев’яніло. Та нічого не подіялося.
Батруель знову розслабився.
– Ну, кажіть те, що слід! – вигукнув він нетерпляче.
– А що казати? – запитав Стівен
– Ще одне закляття – Відпуст!
– Та я ж не знаю його. Я нічогісінько не знаю про закляття, – заперечив Стівен.
Брови в Батруеля посунулися вниз і зійшлися докупи.
– Ви хочете сказати, що не знаєте, як вирядити мене назад?
– Якщо для цього потрібні закляття, то не знаю, – сказав Стівен.
На обличчі Батруеля з’явився вираз страху.
– Та це ж нечувано... Що я робитиму? Я повинен мати або підписану угоду, або закляття Відпусту.
– Ну гаразд, скажіть мені формулу закляття, і я промовлю його, – запропонував Стівен.
– Я не знаю її, – сказав Батруель. – Я ніколи цього закляття не чув. Кожен, хто викликав мене раніше, турбувався лише про те, щоб зробити своє діло й підписати угоду, – він помовчав. – Справа значно спростилася б, якби ви.. Ні? О шановний, це дуже кепсько. Я справді не бачу іншого ви ходу...
За дверима почулися кроки, а потім два удари в двері ногою. Це Ділі давала знати, що в руках у неї таця. Стівен підійшов і прочинив двері
– У нас гість, – застеріг він.
Йому зовсім не хотілося, щоб Ділі від несподіванки впустила тацю на підлогу.
– Як це він... – почала вона, та коли Стівен відчинив двері ширше, замовкла, і таця мало не вислизнула в неї з рук.
Стівен підхопив тацю і обережно поставив на стіл. Ділі стала як укопана, приголомшено вдивляючись у незнайомця.
– Люба, це містер Батруель... Моя дружина, – сказав Стівен.
Батруель, який усе ще стояв, напружено виструнчившись, здавалося, зніяковів. Він повернув голову до Ділі й легенько кивнув.
– Я дуже радий, мем! – сказав він. – Прошу мене пробачити за незграбність, але мої рухи обмежені. Якщо ваш чоловік буде такий люб’язний і зруйнує п’ятикутник...
Ділі дивилась на Батруеля зачудованим поглядом, немов оцінюючи його вбрання.
– Боюсь, я не зовсім розумію... – пробелькотіла вона.
Стівен спробував розтлумачити їй, про що йдеться, і кінець кінцем сказав:
– Ну, нічого не вдієш... Нам слід подумати, що робити далі. Становище досить-таки складне. Він же не просто переміщена особа.