Ділі ще раз скинула на Батруеля замисленим поглядом і промовила:
– Стівене, якщо тобі вдалося переконати його, що ми нічого не підпишемо, то чом тобі не звільнити його з п’ятикутника? Йому ж там незручно.
– Дякую, мем. Мені тут справді незручно, – сказав Батруель.
Стівен, поміркувавши, погодився з нею, нахилився й розсунув обрізки стрічки.
– Ну, коли він уже тут, а ми твердо знаємо, чого хочемо, то, гадаю, небезпеки в цьому нема.
Батруель вийшов із зруйнованого п’ятикутника, зняв правою рукою капелюха, лівою поправив шарф і низько вклонився Ділі, притуливши капелюха до грудей і ніби поклавши ліву руку на ефес шпаги, якої в нього не було.
– До ваших послуг, мем.
Він повторив свою вправу, обернувшись до Стівена.
– Ваш слуга покірний, сер.
Стівен теж уклонився, хоча добре розумів, що його уклін зовсім не відповідає стилю Батруеля.
Запала мовчанка. Порушила її Ділі:
– Може, я принесу ще одну чашку?
Вона вийшла, швидко повернулась і зразу ж узяла ініціативу в свої руки.
– Ви... е-е-е... давно не відвідували Англію, містере Батруель? – спитала вона приязним світським тоном.
Батруель, трохи здивований, у свою чергу запитав:
– А ви чому так гадаєте, місіс Треймон?
– О, я просто подумала... – туманно відповіла Ділі.
– Моя дружина звернула увагу на ваше вбрання, – пояснив Стівен. – Ви мені, звісно, пробачте, але ви змішали стилі різних епох. Вашу манеру вклонятись і моду вашого вбрання розділяв вік майже двох поколінь.
Батруель здавався збитим з пантелику. Він огледів себе і розчаровано промовив:
– Коли я тут був останнього разу, то особливу увагу звернув на моди.
– Ет, не слухайте його, містере Батруель, – утрутилася Ділі. – Ваш костюм чудовий. А яка тканина!
– Чудовий, але не зовсім сучасний, – відрубав Стівен.
– Так, не зовсім, – погодилася Ділі. – Гадаю там, де ви... мешкаєте... важко бути в курсі...
– Та мабуть, – погодився Батруель. – Більшість угод у цих краях ми укладали в сімнадцятому й вісімнадцятому століттях. У дев’ятнадцятому справи погіршали. А нині їх зовсім мало, і нам випадають виклики в різні райони. Тому побувати тут у дев’ятнадцятому столітті мені поталанило лише один раз. Ви можете уявити собі, з якою радістю я прийняв виклик вашого чоловіка. Я з’явився з надією на взаємовигідну домовленість...
– Ну, ну! Про це – годі... – урвав його Стівен.
– О так, звичайно. Даруйте мені. Старий бойовий кінь знай нюшить, звідки пахне порохом.
Запала мовчанка. Ділі замислено дивилась на Батруеля. Для тих, хто знав її так добре, як чоловік, це свідчило, що в її душі точиться боротьба, а цікавість переходить усі межі. Нарешті вона сказала:
– Я сподіваюся, ваші англійські відрядження не завжди були такі невдалі, містере Батруель?
– О, аж ніяк, мем. У мене дуже приємні спогади про візити до вашої країни. Я пам’ятаю виклик до одного чоловіка, що жив поблизу Вінчестера, – це було десь у середині шістнадцятого століття. Він забажав маєтків, гарної дружини з вельможного роду. Нам пощастило знайти йому чудовий палац біля Рочестера. Мабуть, його нащадки живуть там і досі. Був ще один, зовсім молодий хлопець – той хотів мати тверді прибутки та дружину з придворних кіл. Ми його запити задовольнили, і нині його кров тече в жилах вельми високих осіб. Через кілька років інший молодик з дуже скромними здібностями захотів стати видатним драматургом і дотепником. Цей випадок був складніший, та нам пощастило й тут. Я не здивуюся, якщо його ім’я згадують і тепер. Це був...
– Усе це дуже приємно, – урвав його Стівен, – а надто для нащадків. Та що сталося з головними дійовими особами?
Батруель злегка знизав плечима:
– Бізнес є бізнес. Контракт людина підписує добровільно, – сказав він докірливим тоном і провадив: – Пізніше я тут не бував, проте знаю від своїх друзів, що потреби, хоч і змінилися в деталях, по суті своїй залишилися такими, як і колись. Титули досі в ціні, особливо в дружин наших клієнтів, так само як і доступ у вищі кола. Будинок у провінції ми тепер забезпечуємо з усіма вигодами. Замість добрих коней ми тепер пропонуємо «бент-ролслі»[1] або навіть приватний літак…
Стівен відчув, що час втрутитися.
– Так-так, «бент-ролслі», – глузливо повторив він. – Наступного разу уважніше читайте ваш довідник попиту. А тепер я буду вам вельми вдячний, якщо ви перестанете спокушати мою дружину. Однаково вона не зможе з вами розрахуватися.
– Не зможе, – погодився Батруель. – Це особливість жінки. Їй завжди треба за щось платити, та чим більше вона отримує, тим менше це їй коштує. Але зважте: ваша дружина матиме легке життя, слуг...