Криза вже минула. Але ця позиція настільки віддалена від позиції вчителя, вона настільки позбавлена підтримки в резонуючих до неї сферах, що нічого і ніхто тут не в змозі подолати недорозвиток, який характеризується цією гексаграмою. Тут безсилі і накази, і прихильність учителя, і його застереження. Доводиться лише констатувати факт, що недорозвинена людина тут опиняється в напрочуд скрутному становищі. Вона костеніє в своєму недорозвитку. Якщо на попередній позиції пізнання ускладнюється поверхневою діяльністю розуму, то тут заважає його відсталий недорозвиток. Природно, що жодна діяльність тут не дає позитивного результату, й єдиний результат такої діяльності — жаль щодо неї. Текст тут лаконічний: «Слабка риска — на четвертому місці. Важкий недорозвиток. Жаль».
П’ята позиція притаманна великій людині, але тут цю позицію займає людина з дитячою податливою душею, показаною в символіці «Книги змін» слабкою рискою. Близькість до суворого вчителя, котрий займає горішню позицію, і правильний повний резонанс позитивно діє на другій позиції і робить це становище цілком щасливим. Тут вказується на абсолютно закономірний недорозвиток юнака і, щоб застерегти його від прагнення самостійно розвиватися, що не призведе до позитивних наслідків, тут зумисно вказується на щасливий характер цієї позиції. Тут треба довіритися вчителю, а в пізнанні — довіритися вже сформованим і виробленим системі та методу пізнання. Текст висловлює це знову-таки з крайньою лаконічністю: «Слабка риска — на п’ятому місці. Юнацький недорозвиток. Щастя».
Настає край недорозвитку. І тут вказується сила вчителя, котрий досяг гармонії між знанням і новим актом пізнання. Цією силою він в змозі розбити недорозвиток. Але якби він просто нав’язав учневі свої знання, то вчинив би стосовно учня, як загарбник, як «розбійник», втручаючись в самостійність його пізнання. Це була б все ж заміна можливості нового пізнання вже раніше накопиченим досвідом. А тут уся справа в тому, щоб «давати зілля відповідно до хвороби», щоб розбити недорозвиток, який, як розбійник, захопив учня. Тому і текст каже: «Сильна риска — нагорі. Удар по недорозвитку. Погано бути розбійником, добре впоратися з розбійником».
№ 5. Сюй. Необхідність очікування
У процесі розвитку недорозвинених саме з особливою силою виступає необхідність планомірності та витримки, тобто необхідність очікувати. І з приводу самовиховання (одного з типів виховання) Мін-чзи подає таку притчу: «Необхідно [весь час] працювати [над собою], але не [розраховувати на] безпосередній успіх. Нехай свідомість і не забуває про цю справу, і не допомагає зростанню». Не треба бути таким, як один чоловік із уділу Сун, котрий був пригнічений тим, що його паростки не ростуть, і став їх витягати. Багато так напрацювавшись, він повернувся додому і сказав родині: «Як я сьогодні втомився! Я допомагав паросткам рости». Його син побіг поглянути на паростки, а вони вже засохли. Мало хто в світі не «допомагає» так рости». Однак тут мається на увазі не пасивне очікування сприятливих обставин, а, навпаки, найактивніша підготовча діяльність: нижня триграма — це «творчість», яка наразі зосереджена всередині і ще не проявляється зовні, бо вона оточена туманом і хмарами (горішня триграма — зовнішній світ, вода). Якщо кожна подія має свою причину, то, правильно створюючи причини майбутніх подій, ми готуємо правильну їхню реалізацію. Щоб чинити справедливо тепер, її реалізацію можна віддати майбутньому, коли вона сама собою проявиться. Тому на цьому щаблі істотним є «володіння», і тоді її «блиск», її очевидність буде розвиватися сама собою. При такому розподілі діяльності сама «необхідність очікування» набуває дещо іншого сенсу, і саме тут доречно вказати на її кінцевий результат, на можливість зробити велику та серйозну справу — переправлятися через велику ріку (через весь потік людського життя), щоб плідно досягти вищого ідеалу людської досконалості. Цей образ знаходить собі підтримку і в самій гексаграмі: з усією повнотою внутрішніх сил творчості, мужності й ясності перед водною небезпечною безоднею оточення — і рішуче кинутись у неї. Ці думки в тексті показані так: «Необхідність чекати. Володій правдою. Тоді блиск її розвинеться і стійкість буде на щастя. Сприятливий брід через велику ріку».
У кожній людині закладена здатність до нових актів пізнання. Але доти, доки вони існують лише цілком латентно, процес нового пізнання ще не почався, і тут ще недоречно казати про якусь необхідність чекати. Ще нічого чекати. Але як тільки процес пізнання активізовано, відразу ж доводиться зважати на закономірність ритму, в якій він протікає, для успішності та результативності його розвитку. Перші ж етапи в процесі нового пізнання полягають у ґрунтовному засвоєнні вже відомого попередникам. Тому тут ідеться ще не про особисте пізнання, а про вивчення того, що можна почерпнути з книжок або з учительської традиції. Звісно, це ніяк не має підміняти справжнього самостійного акту пізнання, бо це лише переддень, передмістя пізнання. Проте, це дуже необхідний ступінь. Не тільки не можна оминути його, але навіть квапливість і нетерпіння на цьому етапі можуть мати лише згубний вплив на весь процес. Навпаки, в цій необхідності очікування — сталість у діяльності засвоєння вже відомого — дає лише хороші плоди. І на цьому щаблі ніяк не можна дорікати людині в повільності, бо вона випливає з постійності, з самої необхідності чекати. Відтак, зрозуміло, що особиста боротьба з помилковими і хибними поглядами тут немислима. У тексті це висловлене такими словами: «Сильна риска — на початку. Очікування в передмісті. Сприяє постійності діяльності. Осуду не буде».