На першому щаблі розвитку процес існує тільки idealiter, і тому він — лише в можливості, а не в дійсності. Але тільки перехід у дійсність надає процесу прагматичності, конкретизуючи тим самим те, що індивідуалізує його. До цього процес мислимий лише як можливість такої дії, і відрізняється від кожної іншої ідеї процесу лише специфікою цієї, а не іншої дії. Ця специфіка існує наразі, певна річ, тільки в загальних поняттях, а не в матеріальній конкретності. Однак і вона, як план на майбутнє, вказує на можливість безбідного розвитку процесу. У тексті читаємо: «Сильна риска — на початку. Найпростіший наступ. Якщо підеш уперед, осуду не буде».
Основна причина наступу полягає в невдоволенні тим, чим людина володіє. З прагнення до нього людина переходить до подолання перешкод і до реального наступу. Відтак, на цьому етапі вже недостатній найпростіший наступ як такий, що позбавлений будь-якого індивідуального забарвлення. Тут воно вже конкретизоване певним об’єктом наступу. Однак така індивідуалізація відіграє лише відносну роль, бо надмірна індивідуалізація загрожує відривом від оточення і тому — загибеллю. Натомість урівноваженість, показана вже в самій (другій, центральній) позиції, — рівновагу між старим і знову набутим знанням. Ось те, що тут особливо необхідно. Досягнення такого спокою має давати людині повне задоволення; і вона не потребує оцінки та визнання своєї діяльності зовні, з боку інших людей. Вона, як відлюдник на самоті, продовжує свій наступ на нове набуття пізнання, в тексті ж бачимо таке: «Сильна риска — на другому місці. Шлях, яким ми йдемо, — зовсім рівний. Людині, котра ховається, стійкість — на щастя».
У наступі, більш ніж деінде, необхідне гармонійне поєднання пізнання та дії. Мало знати суть наступу, треба ще знати і його метод. Недостатньо цінувати одне знання, треба ще більше цінувати його реалізацію. Без останньої виходить якась неповноцінність та однобічність. Саме вона й показана в образах тексту. Часто стається, що в період кризи люди марно міркують про реальну сутність, не коригуючи свої дії цим знанням. Від цього навіть їхнє обмежене знання остаточно грубіє і стає мертвою схемою. Але саме такі закостенілі люди діють безуспішно під час кризи. У тексті це набуває такого образу: «Слабка риска — на третьому місці. Й одноокий може бачити; й одноногий може наступити. Але якщо так наступити на хвіст тигра, то він вкусить цю людину. Нещастя. Воїн діє замість великого володаря».
Переживання попередньої кризи має своїм позитивним наслідком те, що в ньому пізнається неповноцінність однобічного розвитку і з’являється прагнення долати, яке і здійснюється тут. Звісно, це не відбувається просто, і на цьому щаблі людина ще позбавлена повного усвідомлення свого правильного шляху, і тому вона ще сповнена страхом. У неї ще вириваються волання жаху, але якщо вона доведе до кінця розпочатий процес гармонізації, то її чекає щастя. В такому випадку вона вже буде рухатися вперед, не відступаючи. У тексті це показано так: «Сильна риска — на четвертому місці. Наступити на хвіст тигра: ой-ой! Врешті-решт — щастя».
Увесь накопичений у минулому досвід настання перетворюється в таку силу, що вже стає необхідним наступ. Треба на нього зважитися. Інакше людина зупиниться в той момент, коли особливо сприятливі умови для наступу, для пізнання на практиці реальної сутності. Тому в тексті тут лаконічно, без відволікаючих образів йдеться прямо: «Сильна риска — на п’ятому місці. Рішучий наступ. Будь стійким у небезпеці».
Зважаючи на небезпеку перерозвитку, властивого останній позиції, тут було б несприятливо шукати нових шляхів. В основному ж усе, що стосується наступу, вже досягнуте, і, виходячи з набутих знань і навиків, необхідно знову і знову діяти, маючи перед очима свій колишній досвід і звертаючи увагу на те, що надало найкращого результату. Крім цієї основної думки, тут зайві всі інші міркування, тому і в тексті сказано лише таке: «Сильна риска — нагорі. Розглядай наступ і вникай у те, що щасливе в ньому. При його поверненні — початкове щастя».
№ 11. Тай. Розквіт
Мабуть, у жодній гексаграмі невідоме настільки гармонійне співвідношення основних категорій — світла та темряви, як це дається в цій гексаграмі; хоча обидві сили (світло та пітьма) визнаються рівноцінними, але все ж теоретично перевага віддається активній, відцентровій силі світу перед пасивною, доцентровою силою пітьми. Це виражається в тому, що сила світла називається іноді (як у цьому випадку) великою, а сила темряви — малою. Силі світла притаманне прагнення вгору, тоді як сила темряви тяжіє вниз. Але в світі події відбуваються на добро лише за гармонійного поєднання обох сил, які ідеально схильні до взаємодії. Однобічний перерозвиток однієї з них за рахунок іншої призводить до згубних наслідків. У цій гексаграмі вся сила світла зосереджена внизу, а сила темряви — нагорі. Тому, якщо взяти до уваги означені раніше напрямки їхнього руху: світло — вгору, а темрява — вниз, стає ясно, що тут, як ніде, вони приходять у взаємодію, маючи найширший доступ одне до одного. Можна це розглядати і з іншого боку: внутрішнє тут заповнене чистою силою творчості, а зовні воно має виконання, тобто повна можливість здійснення творчого задуму, якому ніщо не чинить опору, а зовнішнє середовище в цілковитій податливості підпорядковується йому. Тому не дивно, що ця максимальна можливість творення в традиції іцзіністів приурочена до весни, як до періоду максимального розвитку творчості в природі. За міфологічними поглядами Китаю, навесні активна сила світла діє зсередини, від кореня рослин, зумовлюючи їхній ріст, а сила темряви, як матерія, обростає її і повідомляє зовнішню видимість, реалізованість силі, що діє на світло, ніби наділяє її, і вона отримує можливість цілковитого розвитку, бо в такій ситуації приходить усе велике, а незначне — відходить. Однак це не може тривати вічно, це лише тимчасова ситуація, яка, як весна восени, має змінитися протилежною ситуацією, показаною в наступній (ХІІ) гексаграмі. В їхньому чергуванні демонструється природний ритм, в якому руйнування настільки ж необхідне, як і творення. Тут мимоволі пригадуються слова Ґете: «Природа винайшла смерть, аби мати багато життя». У перекладі на поняття, що стосуються процесу пізнання, це та ситуація, коли після настання досягається повна гармонія між накопиченим раніше знанням, набутим знову, до такої міри, що межа між ними стирається, і вони є єдиною сумою знання, що перебуває до того ж у повній гармонії до його здійснення. Таке розуміння виникає в творах коментаторів більше із загальної теорії і з образу самої гексаграми, ніж із вельми лаконічного тексту: «Розквіт. Мале йде, велике приходить. Щастя. Розвиток».