Дівчина кілька разів повторила: «Добре», але не зрушила з місця.
— Поліцію, чуєш?! «Швидку допомогу»! Та хоч кричи, але не стій, як потороча!
Дівчина обернулась і побігла на вулицю. Хвилину молодик прислухався, переводячи подих. У вухах у нього шуміла кров, його опанував страх, але він чув даленіючий цокіт її підборів. Потім виліз на ґратчасту загорожу, перебрався на той бік і впав на землю. Зразу ж і став на ноги. Болю не відчував. Земля була м'яка, розрита. Могила? Він оглянувся, подивився собі під ноги. Ні, не могила. Він стояв на недавно скопаній, розпушеній землі.
А де ж потерпілий, куди він пропав?
— Гей!
Ах, ось де він! За густими чагарями щось рухалось на відстані п'ятнадцяти — двадцяти метрів. Молодик кинувся туди, спотикаючись і падаючи, нарешті таки дістався до людини на землі. То був літній чоловік у лахмітті. Він уже хрипів.
Молодик узяв старого під руки й потяг аж до будиночка. Раз у раз озивався до нього, оглядався й лаявся, коли щось потрапляло йому під ноги або коли натикався на кущі.
Двері будиночка були не замкнені. Молодик намацав вимикач — і на стелі загорілася тьмяна лампочка. В кімнаті хлопець побачив звичайні речі: стільці, лаву, стіл. У кутку стояли відро, кілька лопат, поливальниця, стримів водопровідний кран.
«Треба покласти його на бік, — сяйнула в голові думка. — Покласти на бік, щоб кров не попала в легені».
Він змочив носовичка й заходився протирати ним обличчя старого.
Молодик стояв навколішки, його кидало в піт і водночас лихоманило. Він уловлював подих вітру, чув, як по даху бубонять краплини дощу, почув нарешті (бо йому здавалось, що минула ціла вічність) голоси, шум автомобіля, чиїсь кроки, побачив світло від кишенькових ліхтарів, людей у поліцейських мундирах. Потім він сидів на стільці, механічно відповідав на запитання і сам запитував.
Він хотів знати, де дівчина. Його заспокоїли й сказали, що вона в машині народної поліції, де є радіостанція. Згодом його одвели до неї. Біля цвинтаря стояла ще й машина «швидкої допомоги».
Коли повз неї пройшли двоє з ношами, хлопець спитав:
— Що, він помер?
Відповіді не було. Може, його ніхто не почув. А може, ці люди самі нічого не знали або не хотіли казати. Лише по дорозі до поліцейської дільниці, куди допровадили його й дівчину, він дізнався, що старий ще живий.
То був, як виявилось, шестидесятисемирічний пенсіонер Адольф Гемсгоф, робітник Староміського кладовища в Берліні. Лікарі одразу взяли його під нагляд. Рани були не такі й небезпечні, як здавалося раніше. І ще тієї ж ночі він дав свідчення.
Згідно з цими свідченнями, Гемсгоф 16 жовтня 1967 року довше, ніж звичайно, працював на кладовищі. Потім двоє приятелів запросили його пограти в скат.
Гемсгоф пішов з ними, не перевдягаючись. Грали вони до десятої вечора. Перед тим як іти додому, Гемсгоф повернувся на цвинтар переодягнутися, бо завтра в нього був вихідний.
Далі в протоколі записано ось що: «Я відчинив ворота, а потім знову зачинив їх за собою. Чому — і салі не знаю. Може, за звичкою, чи тому, що знав: переодягатимусь я довгенько, а чи ще щось таке. Отож я зачинив ворота й відімкнув двері нашої будки, себто будиночка, що біля входу на цвинтар. Та не встиг зайти й увімкнути світло, як почув шум, що долинав з західного боку цвинтаря. Я прислухався й подумав: «Та що там — хтось сказився? Адже справді — там хтось копає! Розкопує могилу!» Такі речі я розпізнаю одразу. Чув я й голоси. Ну я, звичайно, подався туди. І припустився необережності, бо йшов надто швидко, поспішав, здається, навіть трохи біг. І тоді побачив їх: чотири постаті. Четверо патлатих молодиків у вузьких штанях. Троє копали, а четвертий тримав кишеньковий ліхтар і присвічував їм. Я — до них. Не пам'ятаю вже, що сказав. А може, вони злякались? Можливо. Тоді оте й почалося. Мене збили з ніг, один здоровань накинувся на мене, вони били мене ногами, кулаками, навіть лопатами. А коли я почав кликати на допомогу, мені забили рот землею».
Гемсгофу ще вдалося помітити, що злочинці побігли у бік північної загорожі. Поліція це підтвердила. Було взято відбитки черевиків чотирьох осіб. Очевидно, злочинці перелізли через паркан і втекли бічною вуличкою. Там їхні сліди й пропали.
Перші обстеження на місці злочину показали, що могилу розкопано аж до труни, потім її частково засипали знову. Було знайдено скелет, іржаві шматки заліза від оббивки труни, а також залишки зогнилого дерева. Надмогильний камінь трохи перехнябився. На ньому був висічений напис:
Стюарт Джеймс О'Дейвен
Дублін 1901 — Берлін 1945