Ворґрейв звернувся до Ломбарда:
— А ви?
Мозок Ломбарда швидко працював. Викрити себе чи ні? Він надумав:
— Схожий випадок, — сказав. — Запрошення, згадка про спільних друзів. Я не запідозрив лихого. А листа розірвав.
Суддя звернув свою увагу на Блора. Погладжуючи верхню губу вказівним пальцем, він промовив занадто ввічливим голосом:
— Існує ще один тривожний момент. Той безтілесний голос звертався до нас на імена, викладаючи конкретні звинувачення проти кожного. Зі звинуваченнями розберемося згодом. А зараз мене цікавить одна деталь. Серед імен згадано Вільяма Генрі Блора. Наскільки нам відомо, серед присутніх немає нікого з цим ім’ям. А от прізвище Девіс не згадувалося. Маєте щось сказати, містере Девіс?
Блор невдоволено пробурмотів:
— Здається, це вже не секрет. Гадаю, мені краще визнати, що моє прізвище не Девіс.
— Ви Вільям Генрі Блор?
— Саме так.
— Я дещо додам, — сказав Ломбард. — Ви не просто ховаєтеся під чужим прізвищем, містере Блор, але, крім того, цього вечора я підмітив, що ви першокласний брехун. Стверджуєте, нібито повернулися з Наталя, з Південної Африки. Я знаю Південну Африку й Наталь і міг би заприсягтися, що ноги вашої там не було.
Усі погляди звернулися до Блора. Сердиті, підозріливі погляди. Ентоні Марстон підійшов до нього, стиснувши кулаки.
— І що тепер, свинюко, — сказав він, — зможеш пояснити?
Блор задер голову й стиснув квадратну щелепу.
— Джентльмени, ви помиляєтеся. У мене із собою документи, ви можете пересвідчитися. Я колишній працівник карного розшуку. Тепер керую детективним агентством у Плімуті. Мене найняли на одну роботу.
Суддя Ворґрейв запитав:
— Хто?
— Той чоловік, Оуен. До листа додавався щедрий грошовий переказ на витрати та інструкція щодо моєї роботи. Я мав приєднатися до вашої компанії як гість. Я мав список усіх запрошених. Мав стежити за вами.
— З якої причини?
Блор в’їдливо сказав:
— Коштовності місіс Оуен. Місіс Оуен, ага, саме так! Я вже не вірю, що вона існує!
Суддя знову торкнувся губи вказівним пальцем, цього разу схвально.
— Так, ваші висновки, гадаю, підтверджуються, — сказав він. — Алік Норман Оуен! У листі міс Брент, хоча прізвище надряпано нерозбірливим почерком, імена можна напрочуд легко прочитати — Ана Ненсі. В обох випадках ініціали ті ж самі. Алік Норман Оуен, Ана Ненсі Оуен. Щоразу отримаємо А. Н. Оуен. Чи, додавши трохи фантазії: НЕВІДОМИЙ4.
Віра зойкнула:
— Але це немислимо… якесь божевілля.
Суддя ледь кивнув:
— Так. Особисто я не сумніваюся, що нас запросив безумець, а можливо, і небезпечний маніяк-убивця.
Розділ четвертий
І
На мить запала тиша. Тиша, наповнена переляком і розгубленістю. А тоді впівголоса, але чітко й розбірливо суддя продовжив:
— Перейдімо до наступного етапу розслідування. Проте спершу я хотів би додати власні свідчення до загалу.
Він вийняв із кишені листа й кинув його на стіл.
— Цей лист начебто від моєї давньої приятельки, леді Констанс Калмінґтон. Я не бачив її кілька років. Вона переїхала на схід. Листа написано в її стилі: розмито, незв’язно. Вона запрошувала мене приїхати сюди й туманно вказувала, хто ж хазяї. Як ви помітили, такий самий метод. Я розповідаю про це, бо воно узгоджується з іншими свідченнями, і з усього цього випливає один цікавий факт. Хто б нас не заманив, та людина знає чи подбала про те, щоб дізнатися, про нас багато подробиць. Не знаю, хто це, але йому відомо про мою дружбу з леді Констанс і він знайомий зі стилем її письма. Він має деяку інформацію про колег лікаря Армстронґа та їх нинішнє місцезнаходження. Йому відоме прізвисько одного з друзів містера Марстона та які телеграми він надсилає. Він точно знає, де два роки тому відпочивала міс Брент і кого вона зустріла там. Він багато знає про старих побратимів генерала Макартура.
Він на мить замовк, а тоді продовжив:
— Як бачите, він багато про нас знає. Але, крім оцих знань, він звернувся з конкретними звинуваченнями проти нас.
Одразу ж почалося вавилонське стовпотворіння.
Генерал Макартур вигукнув:
— Купа мерзенної брехні! Наклеп!
Віра скрикнула:
— Жахливо! — Їй перехопило подих. — Підло!
Роджерс хрипко сказав:
— Брехня, підла брехня… Ми не робили цього… Жоден із нас…
Ентоні Марстон гаркнув:
— Не знаю, про що говорив цей клятий ідіот!