Суддя трохи відкашлявся і тоді сказав:
— Відкладімо наше дослідження. Ну, тепер скажіть нам, Роджерсе, чи є на цьому острові ще хтось, окрім вас із дружиною?
— Нікого, сер. Жодної душі.
— Ви впевнені?
— Так, сер.
— Я не знаю, з якою метою наш невідомий господар зібрав нас тут, — сказав Ворґрейв. — Але, на мій погляд, ця людина, хто б то не був, божевільна в прямому сенсі цього слова. Він може бути небезпечним. Як на мене, ми повинні якнайшвидше покинути це місце. Було б добре відплисти сьогодні ж.
Роджерс сказав:
— Перепрошую, сер, але на острові немає жодного човна.
— Жодного човна?
— Так, сер.
— Як же ви зв’язуєтеся з материком?
— Фред Нарракотт припливає сюди щоранку, сер. Він привозить хліб, молоко, пошту й приймає замовлення.
— Тоді, — продовжив суддя Ворґрейв, — було б добре, якби ми всі відпливли вранці, щойно прибуде човен Нарракотта.
У хорі голосів, що підтримали пропозицію, був лише один незгідний голос. Ентоні Марстон був зовсім іншої думки.
— Трохи неспортивно, — сказав він. — Варто рознюхати цю таємницю перед тим, як покинути острів. Уся ця історія, як детектив. Головоломка, що лоскоче нерви.
Суддя їдко зазначив:
— У моєму віці я не маю найменшого бажання «полоскотати нерви», як ви висловилися.
Ентоні вищирився:
— У законників вузький кругозір! А мене манить злочин! П’ю за злочин!
Він підняв склянку і залпом випив.
Мабуть, занадто швидко. Він захлинувся… сильно захлинувся. Його обличчя спотворилося, побагровіло. Він хапав ротом повітря, а тоді з’їхав зі свого стільця, і склянка випала з його руки.
Розділ п’ятий
I
Це сталося так раптово, що всі заціпеніли від несподіванки. Так і стояли, втупившись у скорчену фігуру на підлозі.
Нарешті до нього кинувся лікар Армстронґ і схилився над ним навколішки. Коли він підняв голову, в очах світився страх.
Він прошепотів сповненим жаху голосом:
— Боже мій! Він мертвий!
Вони не сприйняли. Не одразу.
Він мертвий? Мертвий? Цей юний скандинавський бог, у розквіті сил і здоров’я. Загинув за мить. Здорові молоді люди так не помирають, удавившись віскі із содовою…
Ні, вони не могли цього усвідомити.
Лікар Армстронґ уважно роздивлявся обличчя померлого, обнюхував його посинілі стиснуті губи. Потім узяв склянку, з якої Ентоні Марстон пив.
Генерал Макартур сказав:
— Мертвий? Ви маєте на увазі, що той хлопець просто захлинувся і… і помер?
Лікар відповів:
— Можете називати це «захлинувся», якщо вам подобається. Причиною його смерті стала асфіксія.
Він понюхав склянку. Умочив пальця в осад і дуже обережно доторкнувся його кінчиком язика.
Вираз його обличчя змінився.
Генерал Макартур сказав:
— Ніколи б не подумав, що людина може отак померти — просто захлинувся!
Емілі Брент сказала спокійним голосом:
— Посеред життя нас обіймає смерть.
Лікар Армстронґ підвівся на ноги й сердито сказав:
— Ні, людина не помирає через те, що просто захлинулася. Смерть Марстона не була, так би мовити, природною.
— Щось домішали у віскі? — майже прошепотіла Віра.
Армстронґ кивнув.
— Так. Точно не можу сказати. Усе вказує на якийсь ціанід. Характерний запах синильної кислоти відсутній, тому, імовірно, це ціанід калію. Він діє майже миттєво.
— Отрута була в його склянці? — перебив суддя.
— Так.
Лікар підійшов до столу з напоями. Витягнув пробку з пляшки віскі, понюхав його, спробував на смак. Потім спробував содову воду. Похитав головою:
— З напоями все гаразд.
— Гадаєте, — запитав Ломбард, — що він сам підсипав отруту в склянку?
Армстронґ кивнув із дивним невдоволеним виразом:
— Здається, що так.
— Самогубство, еге ж? — перепитав Блор. — Дуже дивно.
— Хто б міг подумати, — повільно мовила Віра, — що він хотів себе вбити. Він був такий життєрадісний. Він… насолоджувався життям! Коли сьогодні ввечері він з’їжджав із пагорба автомобілем, то мав такий вигляд… такий вигляд… Навіть не можу підібрати слова.
Але всі розуміли, що вона мала на увазі. Ентоні Марстон, у розквіті юності, змужнілості здавався безсмертним. А тепер його скорчене тіло, як поламана іграшка, лежало на підлозі.
— Чи можливе інше пояснення, крім самогубства? — запитав Армстронґ.
Усі повільно похитали головами. Які ще інші пояснення? Напої ніхто не чіпав. Усі вони бачили, як Ентоні Марстон підійшов до столу й налив собі склянку. Напрошувався висновок, що ціанід у свій напій поклав сам Ентоні.