Він подумав: заспокійливі звуки, тиха місцина.
Найкраще в острові те, що коли потрапиш сюди, то далі піти не зможеш… Ти дійшов кінця усього…
Раптом він зрозумів, що не хотів покидати острів.
VI
Віра Клейторн лежала в ліжку, втупившись широко розплющеними очима в стелю.
Лампа горіла поруч із ліжком. Віра боялася темряви.
Вона думала:
«Г’юґо… Г’юґо… чому я відчуваю, що ти так близько сьогодні ввечері? Десь дуже близько…
Де він зараз? Я не знаю. І ніколи не дізнаюся. Він просто пішов… зник із мого життя».
Не думати про нього не вдавалося. Він був занадто близько. Вона мусила думати про нього, пригадати…
Корнволл…
Чорні скелі, м’який, золотистий пісок. Місіс Гамільтон, дебела, весела. Сиріл, що пхинькає, тягнучи її за руку.
«Я хочу допливти до скелі, міс Клейторн. Чому мені не можна плисти до скелі?»
Озираючись, вона стрічається поглядом із Г’юґо, що спостерігає за нею.
А вечорами, коли Сиріл уже був у ліжку:
«Вийдемо на прогулянку, міс Клейторн?»
«Гадаю, так».
Благопристойні прогулянки пляжем. Місячне світло, легкий атлантичний бриз.
А якось Г’юґо обійняв її.
«Я кохаю тебе, я кохаю тебе. Віро, ти знаєш, що я кохаю тебе?»
Так, вона знала.
(Чи гадала, що знала.)
«Я не маю права просити тебе вийти за мене. У мене ні гроша в кишені. Я ледь заробляю на свої потреби. Знаєш, дивно, але одного разу цілих три місяці в мене був шанс стати багатою людиною. Сиріл народився через три місяці після смерті Моріса. Якби він був дівчиною…»
Якби народилася дівчинка, Г’юґо успадкував би все. Він визнав, що був розчарований.
«Звісно, я не розраховував на це. Та це був важкий удар. Але щастя мінливе. Сиріл — чудовий хлопець. Я його дуже люблю». Та й Сиріл любив його. Г’юґо завжди був готовий до ігор чи розваг із маленьким племінником. Г’юґо не таїв у душі злості.
Сиріл був не надто здоровим. Квола дитина, без життєвих сил. З тих дітей, які хтозна чи до повноліття доживуть.
А раптом?
«Міс Клейторн, чому мені не можна плисти до цієї скелі?»
Він весь час докучав їй.
«Тому що це занадто далеко, Сиріле».
«Але, міс Клейторн…»
Віра встала, підійшла до туалетного столика й проковтнула три таблетки аспірину.
Вона подумала: «От якби мені снодійне. Якби я хотіла накласти на себе руки, я б прийняла велику дозу вероналу чи щось подібне, але не ціанід!»
Вона аж здригнулася, коли згадала Ентоні Марстона, його фіолетове обличчя, спотворене конвульсіями.
Минаючи камінну поличку, вона глянула на лічилку.
Десять солдатиків за вечерю сіли,
Удавився враз один — дев’ять залишилось.
Вона подумала: «Жахливо… просто, як ми сьогодні…»
Чому Ентоні Марстон хотів померти?
Вона не хоче вмирати.
Вона не могла навіть уявити, як це — жадати смерті.
Смерть для… для інших людей…
Розділ шостий
I
Лікарю Армстронґу снився сон…
В операційній кімнаті було душно…
Приміщення надто сильно опалюють. Піт стікав з його обличчя. Руки були холодні та вологі. Важко твердо тримати скальпель.
Який він гострий…
Таким ножем можна легко вбити. Звичайно, він чинив убивство…
Тіло жінки мало інший вигляд. Тоді було величезне, громіздке тіло. А зараз тіло худе й висохле. І обличчя накрите.
Кого він мав убити?
Він не пам’ятав. Та він мусив знати! Спитати медсестру?
Медсестра спостерігала за ним. Ні, він не питатиме її. Вона щось підозрювала, він це бачив.
Але хто ж на операційному столі?
Вони не повинні були накривати обличчя…
Якби тільки він міг побачити обличчя…
Ну, нарешті. Молода практикантка знімає хустинку з обличчя.
Емілі Брент, звичайно. Він повинен був убити Емілі Брент. Які зловісні її очі! Її губи ворушилися. Що вона каже?
«Посеред життя нас обіймає смерть.»
Тепер вона сміялася. Ні. Сестро, будь ласка, не накривайте обличчя знову. Я повинен його бачити. Я мушу дати їй анестезію. Де ефір? Я мав би принести його із собою. Що ви зробили з ефіром, сестро? Вино «Шатонеф-дю-Пап»? Так, це теж згодиться.
Сестро, заберіть ту хустинку.
Звичайно! Я так і знав. Це Ентоні Марстон! Його посиніле обличчя спотворене конвульсією. Але він не вмер — він сміється. Кажу вам, що він сміється! Так, що трясеться операційний стіл.