Блор фиркнув:
— Звісно, не було! Перше, що він зробив, коли вона випила чай, забрав чашку й добряче вимив.
Усі мовчали.
А тоді генерал Макартур нерішуче сказав:
— Можливо, так і було. Та особисто мені важко повірити, що чоловік може зробити це зі своєю дружиною.
Блор хмикнув.
— Якщо шия людини в небезпеці, немає місця для сентиментів.
Усі мовчали. Перш ніж хтось устиг заговорити, двері відчинилися і увійшов Роджерс.
Він спитав, поглядаючи на всіх по черзі:
— Чим ще я можу бути вам корисний?
Суддя Ворґрейв засовався на стільці.
— О котрій годині зазвичай прибуває моторний човен? — запитав він.
— Між сьомою та восьмою ранку. Іноді трохи по восьмій. Не знаю, що сталося з Фредом Нарракоттом. Якщо він захворів, то прислав би свого брата.
— Котра зараз година? — запитав Філіп Ломбард.
— За десять десята, сер.
Ломбард здивовано звів брови. Він задумливо кивнув.
Роджерс стояв і чекав.
— Прийміть мої співчуття, Роджерсе, — раптом випалив генерал Макартур. — Лікар щойно розповів нам про вашу дружину.
Роджерс опустив голову.
— Так, сер. Дякую, сер.
Він забрав порожній таріль і вийшов із кімнати.
І знову настала тиша.
III
На терасі Філіп Ломбард сказав:
— Щодо моторного човна…
Блор подивився на нього й кивнув:
— Я знаю, що ви думаєте, містере Ломбард. Я ставив собі те ж запитання. Моторний човен мав прибути сюди майже дві години тому. Він не прибув. Чому?
— Знайшли відповідь? — спитав Ломбард.
— Це не випадковість. Ось моя думка. Це невід’ємна частина плану. Усе пов’язане між собою.
— То, думаєте, човен таки не прийде? — наполягав Ломбард.
Позаду нього почувся голос, гарячкуватий, нетерплячий:
— Човна не буде.
Блор трохи розвернув свої широкі плечі й задумливо розглянув мовця.
— Ви теж цієї думки, генерале?
Генерал Макартур буркнув:
— Звісно, що він не прийде. Ми розраховуємо, що моторний човен забере нас із цього острова. Так і заплановано. Та ми не покинемо цей острів… Усі ми залишимося тут… Це кінець, бачте, кінець усьому.
Він завагався, а потім продовжив дивним тихим голосом:
— Тут спокій… справжній спокій. Ми наближаємося до кінця… Не треба йти далі. Так, спокій…
Раптом він розвернувся і пішов геть. Уздовж тераси, а потім схилом униз аж на узбережжя, навскоси до краю острова, де обвітрені скелі заходять у море.
Він ішов, похитуючись, мов іще не зовсім прокинувся.
Блор сказав:
— Ну от, іще один схиблений! Схоже, усіх нас чекає такий кінець.
— Не думаю, що це станеться з вами, — зауважив Філіп Ломбард.
Колишній інспектор розсміявся:
— О, багато часу потрібно, щоб змусити мене втратити голову. — І сухо додав: — Думаю, вам це також не загрожує.
— Дякую, поки що я почуваюся нормальним, — сказав Ломбард.
IV
Лікар Армстронґ вийшов на терасу. Він зупинився і завагався. Зліва від лікаря розмовляли Блор і Ломбард. Справа, опустивши голову, повільно крокував туди-сюди Ворґрейв.
Армстронґ, трохи подумавши, вирішив підійти до судді.
Але в ту мить із дому вибіг Роджерс.
— Сер, можна сказати вам кілька слів?
Армстронґ обернувся.
Те, що він побачив, налякало його.
Сіро-зелене обличчя Роджерса смикалося. Руки тряслися.
Це було настільки несхоже на стриманого дворецького, що Армстронґ був приголомшений.
— Будь ласка, сер, можна вам дещо сказати? Але в будинку.
Армстронґ повернувся та увійшов у будинок з ошаленілим дворецьким.
— Що сталося, чоловіче? Отямтеся.
— Сюди, сер, проходьте сюди.
Він відчинив двері в їдальню. Лікар пройшов першим, Роджерс попрямував за ним і зачинив за собою двері.
— Ну, — спитав Армстронґ, — що таке?
Шия у Роджерса нервово смикалася, наче він ковтав клубок. Він говорив уривками.
— Тут щось відбувається, сер, та я не розумію.
Армстронґ строго спитав:
— Щось? Що саме?
— Ви, напевно, подумаєте, сер, що я божевільний. Скажете, що все це нічого не значить. Але це треба пояснити, сер. Це треба пояснити! Тому що це якесь безглуздя.
— Що ж, чоловіче, то скажіть мені, що відбувається. Не говоріть загадками.
Роджерс знову ковтнув.
— Ці маленькі фігурки, сер. У центрі столу. Порцелянові статуетки. Їх було десять. Клянуся, що їх було десять.
Армстронґ кивнув.
— Так, десять. Ми порахували їх учора за вечерею.