Роджерс підійшов ближче.
— У тому-то й річ, сер. Учора ввечері, коли я прибирав зі столу, їх було тільки дев’ять. Я помітив і подумав, що це дивно, та не надто тим переймався. І от, сьогодні вранці, сер. Коли я готував сніданок, то не завважив. Я був засмучений, самі розумієте. Але тепер, коли я прийшов прибрати. Гляньте, якщо не вірите.
Їх тільки вісім, сер! Лише вісім! Це ж якесь безглуздя, правда? Лише вісім…
Розділ сьомий
І
Після сніданку Емілі Брент запропонувала Вірі Клейторн знову піднятися на пагорб і чекати на човен. Віра неохоче погодилася.
Вітер посилився. На морі з’явилися білі гребінчики хвиль. Рибальських човнів не було, як і жодного знаку моторного човна.
Самого села Стіклгевен видно не було — лише пагорб, що здіймався над ним, скеля з червоного каменю, що, виступаючи, приховувала невеличку затоку.
Емілі Брент сказала:
— Чоловік, який нас учора висадив, здавався надійною людиною. Справді дуже дивно, що він запізнюється цього ранку.
Віра не відповіла. Вона намагалася побороти зростаюче відчуття паніки.
Вона наказувала собі: «Маєш тримати себе у руках. Це на тебе не схоже. У тебе завжди були міцні нерви».
За хвилину-другу промовила вголос:
— Як би я хотіла, щоб він прибув. Я… Я хочу вирватися звідси.
Емілі Брент відповіла сухо:
— Не сумніваюся, що ми це зробимо.
Віра додала:
— Усе так незвично… Здається, у цьому всьому немає… жодного сенсу.
Старша жінка поряд із нею швидко сказала:
— Я дуже сердита на себе за те, що так легко повелася. Справді, той лист безглуздий, якщо його уважно дослідити. Але на той час у мене не було жодних сумнівів, узагалі.
— Звісно, — автоматично погодилась Віра.
— Іноді надто всьому довіряєш, — сказала Емілі Брент.
Віра глибоко переривчасто вдихнула й спитала:
— Ви справді так думаєте?.. Я про те, що ви сказали за сніданком…
— Уточніть, моя люба. Що саме ви маєте на увазі?
Віра, понизивши голос, промовила:
— Ви справді думаєте, що Роджерс і його дружина позбулися тієї старої леді?
Емілі Брент задумливо вдивлялася в море. Потім вона сказала:
— Особисто я цілком у цьому впевнена. Що ви думаєте?
— Я не знаю, що думати.
Емілі Брент вела далі:
— Усі факти підтверджують це. Жінка знепритомніла. А чоловік упустив тацю з кавою, пам’ятаєте? Те, як він розповідав про це — слова звучали нещиро. О, так, боюсь, вони це зробили.
Віра підхопила:
— А її вигляд — боялась власної тіні! Я ніколи не бачила такої переляканої жінки… Їй, мабуть, завжди здавалося, що її переслідують…
Міс Брент прошепотіла:
— Пригадую текст, який висів у моїй кімнаті в дитинстві. «Будь упевнений, що твій гріх знайде тебе». Це щира правда. «Будь упевнений, що твій гріх знайде тебе».
Віра скочила на ноги.
— Але, міс Брент… міс Брент… у такому разі…
— Так, моя люба?
— Інші? Як щодо інших?
— Я не зовсім розумію вас.
— Усі інші звинувачення… Вони… вони не були правдивими? Але, якщо про Роджерсів сказали правду… — Вона замовкла, неспроможна чітко висловити свої хаотичні думки.
Емілі Брент, яка спантеличено хмурила чоло, просяяла:
— А, тепер я розумію. Так, існує містер Ломбард. Він визнає, що залишив двадцять людей помирати.
Віра зронила:
— Вони були лише тубільцями…
Емілі Брент різко сказала:
— Чорні чи білі, вони наші брати.
Віра подумала: «Наші чорні брати… наші чорні брати. О, я зараз сміятимусь. У мене істерика. Я не в собі…»
Емілі Брент розмірковувала далі:
— Звичайно, деякі інші звинувачення були занадто неправдоподібні та просто смішні. Проти судді, наприклад, який лише виконував свій обов’язок на державній посаді. І колишній поліцейський зі Скотленд-Ярду. І також мій випадок. — Вона на мить замовкла, а потім мовила: — Звісно, з огляду на обставини, я не збиралася нічого говорити минулого вечора. Ця тема не підходила для обговорення перед джентльменами.
— Справді?
Віра з цікавістю слухала. Міс Брент спокійно продовжувала:
— Беатрис Тейлор служила в мене. Нечесна дівчина — як виявилося пізніше. Я дуже помилилася в ній. Вона мала гарні манери, була дуже охайна та старанна. Я була дуже задоволена нею. Звичайно, усе це з її боку виявилося найсправжнісіньким лицемірством! Вона була розбещена дівчина, без моралі. Огидно! Минув деякий час, поки я дізналася, що вона, як тепер кажуть, «залетіла». — Вона замовкла, її тонкий носик зморщився у відразі. — Це стало великим шоком для мене. Її батьки також були порядні люди, які виховували її дуже суворо. Я рада сказати, що вони не потурали її поведінці.