— Чудова порода, хороший слуга. Продовжує виконувати свої обов’язки з безпристрасним обличчям.
— Роджерс — першокласний дворецький, маю віддати належне, — схвально додав Армстронґ.
— Його дружина була чудова кухарка. Учорашня вечеря…
Вони увійшли в першу спальню.
П’ятьма хвилинами пізніше вони стояли на сходовому майданчику, дивлячись один на одного. Жодного сховку, там просто неможливо сховатися.
— А ці невеликі східці нагору? — зауважив Блор.
— Вони ведуть до кімнати прислуги, — відповів Армстронґ.
— Ще мало б бути місце на горищі, — сказав Блор. — Для цистерн, резервуару для води, інших речей. Це найкраще місце для сховку й наш єдиний шанс.
І саме в цю мить вони почули якісь звуки, що доносилися згори. Хтось тихо ступав у них над головами.
Вони всі це почули. Армстронґ схопив руку Блора. Ломбард застережливо підняв палець.
— Тихіше, слухайте!
Звуки пролунали знову. Хтось м’яко, крадучись, ходив над ними.
— Він у спальні. У кімнаті, де лежить тіло місіс Роджерс, — прошепотів Армстронґ.
— Певно, — погодився Блор, — найкраще місце, де можна сховатися! Навряд чи хтось зайде туди. А тепер ходімо якомога тихіше.
Скрадаючись, вони почали підніматися сходами.
Зупинилися на невеличкому сходовому майданчику перед дверима спальні. Так, хтось там був. Підлога тихо поскрипувала.
— Уже! — пошепки скомандував Блор.
Він відчинив двері навстіж і кинувся всередину, двоє інших увірвалися за ним.
Усі троє завмерли.
У кімнаті стояв Роджерс, тримаючи в руках одяг.
VII
Першим прийшов до тями Блор.
— Даруйте, е-е-е, Роджерсе. Ми почули тут якийсь шум і подумали… гм… — Він затих.
Роджерс сказав:
— Пробачте, джентльмени. Я просто забираю свої речі. Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я переселюся в одну з вільних гостьових кімнат на нижньому поверсі? У найменшу кімнатку?
Він звертався до Армстронґа, тому той відповів:
— Звичайно, звичайно. Продовжуйте.
Він намагався не дивитися на тіло, накрите простирадлом.
— Дякую, сер, — мовив Роджерс і вийшов із кімнати з оберемком одягу в руках. Він спустився сходами на другий поверх.
Армстронґ підійшов до ліжка і, піднявши простирадло, подивився на мирне обличчя покійниці. Тепер на ньому не було страху. Воно вже нічого не виражало.
— Шкода, що я не взяв із собою свою лікарську валізу. Хотів би я знати, що то була за отрута. — Тоді він повернувся до своїх супутників. — Припиняймо пошуки. Чує моє серце, що ми нічого не знайдемо.
Блор намагався впоратися з прогоничами люка, що вів на низьке горище.
— Той чолов’яга рухається в біса тихо. Хвилину чи дві перед тим ми бачили його в садку. Ніхто з нас не чув, як він піднявся сходами.
— Напевно, це через наше припущення, що тут міг сховатися незнайомець, — сказав Ломбард.
Блор зник у темряві отвору. Ломбард дістав із кишені ліхтарик і поліз за ним.
Через п’ять хвилин троє спохмурнілих чоловіків стояли на сходовому майданчику й дивилися один на одного. Вони були брудні та покриті павутинням.
Крім них вісьмох, на острові не було жодної душі.
Розділ дев’ятий
I
Ломбард повільно промовив:
— Отже, ми помилялись — помилялись увесь цей час! Створили жах із забобонів і фантазій, і все через випадковість двох смертей!
Армстронґ похмуро кинув:
— Проте знаєте, причини вагомі. Хай йому грець, та я таки лікар і дещо знаю про самогубства. Ентоні Марстон не був схожим на самогубця.
Ломбард висловив припущення:
— А це не міг би, скажімо, бути нещасний випадок?
Блор, якого це не переконало, хмикнув.
— Збіса дивний нещасний випадок, — пробурмотів він.
По короткій паузі Блор сказав:
— Щодо тієї жінки… — і замовк.
— Місіс Роджерс?
— Так. Чи міг би то бути нещасний випадок?
Філіп Ломбард здивувався:
— Нещасний випадок? Як саме?
Блор мав трішки зніяковілий вигляд. Його червоне, наче цеглина, обличчя, набрало насиченішого відтінку. Він невиразно промимрив:
— Послухайте, лікарю, ви ж начебто дали їй препарат.
Армстронґ витріщився на нього.
— Препарат? Що ви маєте на увазі?
— Минулого вечора. Ви особисто розповідали, що дали їй щось для сну.