— Саме так, сер, — сказав Філіп Ломбард.
Суддя продовжував.
— Ви дійшли, безсумнівно, того ж самого висновку, що й я, а точніше — що смерті Ентоні Марстона і місіс Роджерс не були випадковими й не були самогубствами. Також немає сумніву, що ви дійшли певного висновку щодо причин, з яких містер Оуен заманив нас на цей острів.
Блор хрипко сказав:
— Він божевільний! Скажений.
Суддя кашлянув.
— Майже безсумнівно. Та це не впливає на сам факт. Наше першочергове завдання — врятувати власне життя.
Армстронґ промовив тремтячим голосом:
— На острові нікого немає, я вам кажу. Нікого!
Суддя потер підборіддя.
Він м’яко проговорив:
— У тому сенсі, що ви маєте на увазі, звісно, що немає. Я дійшов цього висновку вранці. Я міг би вам сказати, що ваші пошуки не дадуть результатів. Проте наполягаю на думці, що «містер Оуен» (назвемо його ім’ям, яке він сам собі обрав) перебуває на острові. Саме так. Припустімо, існує схема, що є не чим іншим, як здійсненням правосуддя над окремими особами за злочини, котрі правосуддя не може торкнутись, тоді існує лише один спосіб, щоб утілити цю схему в життя. Містер Оуен міг потрапити на острів лише одним способом. Цілком зрозуміло. Містер Оуен — один із нас…
VI
— О ні, ні, ні…
Це Віра не витримала, майже застогнала. Суддя пильно подивився на неї.
Він сказав:
— Моя дорога леді, не час затуляти очі на факти. Ми всі у смертельній небезпеці. Один із нас — А. Н. Оуен. Із десяти людей, що прибули на цей острів, троє — точно не причетні. Ентоні Марстон, місіс Роджерс і генерал Макартур уже поза підозрою. Нас залишилось семеро. Із цих семи один, якщо можу так висловитись, — підставний солдатик.
Він зупинився й оглянувся навколо.
— Чи ви всі зі мною згодні?
Армстронґ сказав:
— Звучить як фантастика, але, гадаю, ви маєте рацію.
Блор підтримав його:
— У цьому немає сумніву. І, якщо дозволите, я маю одну ідею…
Квапливий жест руки судді Ворґрейва зупинив його. Суддя тихо промовив:
— Ми до цього ще повернемось. На даний момент я лиш маю бажання встановити, чи ми всі згодні з цим фактом.
Емілі Брент, досі в’яжучи спицями, докинула:
— Ваші аргументи здаються логічними. Згодна, що один із нас одержимий дияволом.
Віра пробурмотіла:
— Не можу в це повірити… не можу…
Ворґрейв сказав:
— Ломбард?
— Згоден, сер, цілковито.
Суддя задоволено кивнув головою і продовжив:
— Тепер розгляньмо докази. Для початку, чи є причини підозрювати когось зокрема? Містере Блор, здається, ви маєте що сказати.
Блор важко дихав. Він заявив:
— У Ломбарда є револьвер. Він не сказав правду… минулої ночі. Він у цьому зізнався.
Філіп Ломбард презирливо посміхнувся і сказав:
— Схоже, є потреба ще раз пояснити.
І він це зробив, розповідаючи коротко й стисло.
Блор різко заперечив:
— А як доведете? Немає нічого, що б підтвердило вашу розповідь.
Суддя кашлянув.
— На жаль, — прорік він, — ми всі в такому становищі. Можемо покладатись лише на власні слова.
Він нахилився вперед:
— Жоден із вас іще досі не зрозумів, наскільки ця ситуація виняткова. Як на мене, є лиш один хід дій, який можна застосувати. Чи є хтось, кого ми можемо виключити зі списку підозрюваних, зважаючи на ті докази, які в нас є?
Лікар Армстронґ швидко промовив:
— Я — знана людина в професійних колах. Лише думка про те, що мене можуть підозрювати у…
Знову жестом руки суддя зупинив мовця до того, як він зміг завершити фразу. Суддя Ворґрейв заговорив своїм тихим чітким голосом:
— Я також — знана людина! Проте, мій дорогий сер, це нічого не доводить! Бувало, і лікарі втрачали глузд. Судді втрачали глузд. Також, — додав він, дивлячись на Блора, — і полісмени!
Ломбард сказав:
— У будь-якому разі, гадаю, жінок ви не братимете до уваги.
Брови судді піднялись. Він промовив своїм славнозвісним «їдким» тоном, що був добре відомий адвокатам:
— Чи правильно я зрозумів, що ви вважаєте, нібито жінки не можуть бути охоплені манією вбивства?
Ломбард роздратовано відповів:
— Звичайно, я так не вважаю. Однак здається неможливим…
Він замовк. Суддя Ворґрейв тим же тонким незадоволеним голосом звернувся до Армстронґа:
— Як я зрозумів, лікарю Армстронґ, жінка спроможна була нанести удар, що убив Макартура?