Блор сказав:
— Я був із містером Ломбардом і містером Армстронґом увесь ранок. Вони підтвердять.
Лікар Армстронґ зауважив:
— Ви пішли в будинок по мотузку.
Блор погодився:
— Звичайно, ходив. Пішов туди й одразу назад. Ви знаєте, що саме так і було.
Армстронґ сказав:
— Вас довго не було…
Блор почервонів:
— Що, до біса, ви цим хочете сказати, лікарю Армстронґ?
Армстронґ повторив:
— Я лише сказав, що вас довго не було.
— Мені ж потрібно було її знайти, чи не так? За одну хвилину моток мотузки в руках не з’явиться.
Суддя Ворґрейв сказав:
— У час відсутності інспектора Блора ви обоє, джентльмени, були разом?
Армстронґ заговорив із запалом:
— Авжеж. Тобто Ломбард відійшов на кілька хвилин. Та я залишався на місці.
Ломбард промовив із усмішкою:
— Я хотів протестувати можливість передачі сигналів за допомогою дзеркала, щоб зв’язатись із материком. Хотів знайти найкращу точку. Мене не було лише хвилину чи дві.
Армстронґ кивнув. Він сказав:
— Усе правильно. Не так довго, щоб скоїти вбивство, запевняю вас.
Суддя поцікавився:
— Хтось із вас глянув на годинник?
— Власне — ні.
Філіп Ломбард здвигнув плечима:
— Я не мав його при собі.
Суддя розмірено проказав:
— «Хвилина чи дві» — розпливчастий вислів.
Він повернув голову до стрункої постаті з в’язанням на колінах.
— Міс Брент?
Емілі Брент сказала:
— Я ходила на прогулянку із міс Клейторн до вершини острова. Потім я сиділа на терасі на сонці.
Суддя промовив:
— Не думаю, що я вас там бачив.
— Ні, я була за рогом будинку, зі сходу. Там не так вітряно.
— І ви там сиділи до обіду?
— Так.
— Міс Клейторн?
Віра відповіла чітко й з готовністю:
— Я була з міс Брент рано-вранці. Опісля я трішки побродила навколо. Потім спустилась і поспілкувалась із генералом Макартуром.
Суддя Ворґрейв перервав її:
— О котрій це було?
Віра вперше висловлювалась туманно. Вона сказала:
— Я не знаю. Приблизно за годину до обіду, гадаю… чи, можливо, менше.
Блор запитав:
— Це було до того, як ми з ним розмовляли, чи опісля?
Віра сказала:
— Я не знаю. Він… поводився дивно.
Вона здригнулась.
— У якому сенсі дивно? — допитувався суддя.
Віра промовила тихим голосом:
— Він сказав, що ми всі помремо… сказав, що він чекає кінця. Він… він мене налякав…
Суддя кивнув. Він спитав:
— Що ви робили потім?
— Повернулась до будинку. Потім, незадовго до обіду, я знову вийшла надвір і пішла за будинок. Мені було неспокійно весь день.
Суддя Ворґрейв потер підборіддя. Сказав:
— Залишається Роджерс. Хоча я маю сумнів, що його свідчення доповнять те, що нам уже відомо.
Роджерс, що постав перед судом, небагато розповів.
Увесь ранок він був зайнятий роботою по дому й приготуванням обіду. Він виніс коктейлі на терасу перед обідом, а потім пішов переносити свої речі з горища до іншої кімнати. Він не дивився у вікно вранці й не бачив нічого, що могло стосуватися смерті генерала Макартура. І міг би заприсягтись, що на обідньому столі було вісім порцелянових фігурок, коли він накривав його до обіду.
Після свідчень Роджерса запала тиша.
Суддя Ворґрейв прокашлявся.
Ломбард пробурмотів до Віри Клейторн:
— Зараз прозвучить заключна промова судді!
Суддя мовив:
— Ми дослідили обставини цих трьох смертей у міру наших можливостей. Хоча є імовірність того, що в деяких випадках окремі особи непричетні, ми не можемо з упевненістю сказати, що когось із нас можна повністю звільнити з-під підозри. Я не відступаю від свого переконання в тому, що одна особа із семи, що зібрались у цій кімнаті, — небезпечний і, ймовірно, божевільний злочинець. У нас немає жодних доказів щодо того, хто саме це може бути. Усе, що ми можемо зробити на цьому етапі, — з’ясувати, до яких дій нам потрібно вдатись, щоб зв’язатись із материком і попросити допомоги, та в разі, якщо допомога затримуватиметься (що надзвичайно ймовірно, зважаючи на стан погодних умов), яких заходів ми можемо вжити, щоб гарантувати свою безпеку.