Віра припустила:
— Він не робив цього в той час. У нього була можливість зробити це пізніше.
— Коли?
— Коли він пішов кликати генерала до обіду.
Філіп знову м’яко свиснув. Він сказав:
— То ви гадаєте, він це скоїв? Дуже холоднокровно.
Віра роздратовано відповіла:
— Чим він ризикував? Він тут єдина особа з медичними знаннями. Він може присягтись, що тіло було мертвим щонайменше годину, і хто йому перечитиме?
Філіп замислено поглянув на неї.
— Знаєте, — сказав він, — це дуже слушна думка. Цікаво мені…
II
— Хто це, містере Блор? Ось що мені потрібно знати. Хто це?
Обличчя Роджерса було напруженим. У руках він стискав шматок шкіри для полірування.
Колишній інспектор Блор сказав:
— Хороше запитання, чоловіче!
— Один із нас, як сказав його світлість. Котрий? Оце я хочу знати. Що за біс у людській подобі?
— Ми всі це хочемо довідатись.
Роджерс різко втрутився:
— Та ви маєте щодо цього власну думку, містере Блор. Маєте, чи не так?
— Мабуть, маю, — повільно проказав Блор. — Але це не означає, що я у цьому впевнений. Можливо, я помиляюсь. Усе, що я можу сказати, — це, як мені здається, надзвичайно холоднокровна людина… таки надзвичайно холоднокровна людина.
Роджерс витер піт із чола. Хрипко промовив:
— Усе це наче нічне жахіття.
Блор сказав, із цікавістю на нього поглядаючи:
— А у вас яка щодо цього думка, Роджерсе?
Дворецький похитав головою. Знову прохрипів:
— Не знаю. Нічого не знаю. І це мене найбільше лякає. Не мати жодної гадки…
III
Лікар Армстронґ напружено твердив:
— Ми повинні забиратися звідсіля… повинні… повинні! За будь-яку ціну!
Суддя Ворґрейв задумливо визирав у вікно в кімнаті для куріння. Переминаючи в руках ланцюжок від окулярів, він озвався:
— Я не проголошую себе провісником погоди. Та вимушений сказати, що навряд чи човен дістанеться до нас, навіть якщо б хтось знав про наше становище, раніш як за двадцять чотири години, і це лише в разі, якщо вщухне вітер.
Лікар Армстронґ закрив обличчя руками й застогнав.
Він сказав:
— А в цей час нас усіх можуть убити у власному ліжку?
— Сподіваюсь — ні, — запевнив суддя Ворґрейв. — Я маю намір вжити всіх можливих запобіжних заходів, щоб цьому завадити.
У лікаря Армстронґа промайнула думка, що такі старі чоловіки, як суддя — набагато живучіші, ніж молодші. За свою професійну кар’єру він часто дивувався такому факту. І ось він сам, молодший від судді, можливо, років на двадцять, але зі значно нижчим рівнем почуття самозбереження.
Суддя Ворґрейв роздумував:
«Убити у власному ліжку! Ці лікарі всі однакові — мислять за допомогою кліше. Цілковито банальний розум».
Лікар нагадав:
— Уже є три жертви, не забувайте.
— Авжеж. Та ви не забувайте, що вони не були готові до нападу. Ми — попереджені.
Лікар Армстронґ гірко заперечив:
— Що ми можемо зробити? Раніше чи пізніше…
— Гадаю, — сказав суддя Ворґрейв, — є кілька речей, які ми можемо зробити.
Армстронґ додав:
— Ми навіть не маємо гадки, хто це…
Суддя потер підборіддя і пробурмотів:
— О, знаєте, я б так не сказав.
Армстронґ втупився у нього:
— Ви маєте на увазі, що знаєте?
Суддя Ворґрейв промовив обережно:
— Якщо брати до уваги докази, що є обов’язковими в суді, то маю зізнатись: у мене їх немає. Але я помітив, переглядаючи усю цю справу, що все доволі чітко вказує на певну особу. Так, я так думаю.
Армстронґ втупився у нього знову.
Він сказав:
— Я не розумію.
IV
Міс Брент була у своїй спальні нагорі.
Вона взяла Біблію і присіла біля вікна.
Розгорнула її. Потім, після хвилинного вагання, відклала і підійшла до туалетного столика. Із шухляди вона витягла маленький записник у чорній обкладинці.
Розгорнула його й почала писати:
«Сталося жахливе. Генерал Макартур — мертвий (його кузен одружений із Елсі Макфірсон). Немає сумніву, що це було вбивство. Опісля обіду суддя виголосив надзвичайно цікаву промову. Він переконаний, що убивця — один із нас. Це означає, що один із нас одержимий дияволом. Я це й підозрювала. Хто з нас? Вони всі це запитують у себе. Лише я знаю…»
Якийсь час вона сиділа непорушно. Її погляд став невиразним і туманним. Її пальці п’яно хапалися за олівець. Великими буквами, тремтяче й незв’язно, вона написала: