Віра машинально подумала: «Дитиною її пригнічували… Це багато пояснює…»
Вона спитала:
— Чи вам не страшно?
Затихла й додала:
— Чи ви не проти померти?
Померти! Наче гостре маленьке свердло врізалось у тверду замерзлу масу мозку Емілі Брент. Померти? Та вона не збирається вмирати! Інші б померли… так… але не вона, Емілі Брент. Та дівчина нічого не зрозуміла! Емілі не було страшно, це природно, Брентам не страшно. Усі вони були на службі. Вони дивилися смерті в очі, не моргаючи. Вони жили благородно, так, як благородно жила й Емілі Брент… Вона ніколи не зробила нічого, чого б соромилась… То ж, природно, вона не збирається вмирати…
«Господь береже свою паству». «Ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що вдень літає…» Зараз був день — не було жодного жаху. «Ніхто з нас не залишить цей острів». Хто це сказав? Генерал Макартур, звичайно, чий кузен одружився з Елсі Макфірсон. Здається, його це не хвилювало. Здавалось, власне, він це схвалював! Дивно! Це майже нечестиво так вважати. Деякі люди так зневажливо ставляться до смерті, що вони, власне, згубили своє життя. Беатрис Тейлор… Минулої ночі Беатрис їй наснилася… наснилось, що вона стояла надворі, притиснувши обличчя до вікна, й стогнала, благала, щоб її впустили. Та Емілі Брент не хотіла впустити її всередину. Тому що, якби вона це зробила, сталося б щось жахливе…
Емілі, здригнувшись, прийшла до тями. Та дівчина дивилась на неї дуже дивно. Вона жваво промовила:
— Усе готове, чи не так? Віднесімо сніданок.
VI
Сніданок був дивним. Усі вели себе дуже люб’язно.
— Подати вам іще кави, міс Брент?
— Міс Клейторн, шматок шинки?
— Іще одну грінку?
Шестеро людей, усі на вигляд — витримані та нормальні.
А всередині? Думки, що бігли по колу, як білка в клітці…
«Що далі? Що далі? Хто? Котрий?»
«Чи це спрацювало б? Цікаво. Варто спробувати. Якщо буде час. Боже, якщо буде час…»
«Релігійна манія, це таки щось… Дивлячись на неї, проте, важко повірити… Можливо, я помиляюсь?»
«Це божевілля, усе божевілля. Я божеволію. Зникла вовна… червоні шовкові штори… не має сенсу. Не розумію…»
«Триклятий дурень, повірив кожному моєму слову. Це було легко… Та мені варто бути обережним, дуже обережним.»
«Шість маленьких порцелянових фігурок… лише шість… скільки їх залишиться до вечора?»
— Кому останнє яйце?
— Повидло?
— Дякую, вам хліба врізати?
Шестеро людей, що поводяться цілком нормально за сніданком…
Розділ дванадцятий
I
Трапеза завершилася.
Суддя Ворґрейв прокашлявся. Він промовив тихим беззаперечним тоном:
— Бажано було б, гадаю, зібратись, щоб обговорити ситуацію. Скажімо, за півгодини у вітальні?
Усі висловили згоду.
Віра почала збирати зі столу.
Вона сказала:
— Я зберу та помию посуд.
Філіп Ломбард звернувся до неї:
— Ми все принесемо до буфетної для вас.
— Дякую.
Емілі Брент, що підводилась на ноги, знову сіла. І сказала:
— Ой лихо.
Суддя запитав:
— Щось сталося, міс Брент?
Емілі мовила, виправдовуючись:
— Перепрошую. Я хотіла б допомогти міс Клейторн, та не знаю, чи зможу. Голова запаморочилась.
— Запаморочилась, еге ж? — до неї підійшов лікар Армстронґ. — Це природно. Запізнілий шок. Можу вам дещо дати, щоб…
— Ні!
Це слово вибухнуло в її устах, наче бомба.
Усі відсахнулись. Лікар Армстронґ почервонів.
Без сумніву, страх і підозра відбились на її обличчі.
Він напружено вимовив:
— Як бажаєте, міс Брент.
Вона сказала:
— Не маю наміру приймати нічого, нічого взагалі. Просто посиджу тут, доки мине запаморочення.
Вони завершили прибирати зі столу після сніданку.
Блор запропонував:
— Я дуже домашній чоловік. Я вам допоможу, міс Клейторн.
— Дякую.
Емілі Брент залишили на самоті сидіти в їдальні.
Деякий час вона ще чула притишені голоси з буфетної.
Запаморочення минало. Вона почувалась млявою і, здавалося, заснула б просто зараз.
У вусі почало дзижчати… чи щось насправді дзижчало в кімнаті?
Вона подумала: «Наче бджола… джміль».
І одразу побачила бджолу. Та повзла по шибці.
Віра Клейторн говорила про бджіл сьогодні вранці.
Бджоли та мед…