Блор промовив:
— Це все дуже добре, та в кого ж буде ключ? У вас, гадаю.
Суддя Ворґрейв не відповів.
Він попрямував до буфетної і всі пішли за ним. Там була невеличка срібна скринька, спеціально для срібних приборів і посуду. За вказівкою судді, усі ці різноманітні медикаменти поклали у скриню і замкнули її. Потім, знову ж таки за вказівкою судді, скриньку поставили в буфет для посуду і його також замкнули. Тоді суддя дав ключа від скрині Філіпу Ломбарду, а ключа від буфета — Блору.
Він сказав:
— Ви обидва — фізично найсильніші. Було б важко для кожного з вас забрати ключа в іншого. І було б неможливим для будь-кого з нас це зробити. Розбити буфет чи скриню було б дуже гучним і громіздким заняттям, та й ще таким, що не зможе залишитись непоміченим.
Він зробив паузу, потім продовжив:
— Перед нами досі стоїть серйозна проблема. Що ж трапилось із револьвером Ломбарда?
Блор сказав:
— Мені здається, що саме його власник найдостовірніше може про це щось знати.
У Філіпа Ломбарда аж побіліли ніздрі. Він заволав:
— Ви триклятий свиноголовий дурень! Кажу ж вам — у мене його вкрали!
Ворґрейв запитав:
— Коли ви його бачили востаннє?
— Минулої ночі. Коли я лягав у ліжко, він був у шухляді — напоготові в разі чого.
Суддя кивнув:
— Напевно, його забрали сьогодні вранці під час поспішних пошуків Роджерса чи коли його тіло було знайдене.
— Його ймовірно заховали десь у будинку. Ми повинні пошукати, — сказала Віра.
Суддя Ворґрейв потирав пальцями підборіддя. Він сказав:
— Маю сумнів, що наші пошуки дадуть результат. Наш убивця мав достатньо часу, щоб вигадати схованку. Я не схильний вважати, що нам вдасться легко знайти той револьвер.
Блор із натиском проговорив:
— Я не знаю, де револьвер, та закладаюсь, що мені відомо, де знаходиться щось інше — шприц. Слідуйте за мною.
Він відчинив двері й повів усіх за будинок.
На невеликій відстані від вікна їдальні він знайшов шприц. Поряд із ним лежала розбита порцелянова фігурка — шостий маленький солдатик.
Блор задоволено промовив:
— Єдине місце, де він міг би бути. Після того, як її убив, він відчинив вікно й викинув шприц, підхопив порцелянову фігурку зі столу та зробив із нею те саме.
На шприці не було жодних відбитків. Він був акуратно витертий.
Віра промовила впевненим тоном:
— Тепер пошукаймо револьвер.
Суддя Ворґрейв сказав:
— Звичайно. Та поки ми це робитимемо — обережно тримаймось разом. Пам’ятайте, якщо ми розділимось, то у вбивці з’явиться шанс.
Вони обережно обшукали будинок із горища до підвалу, та безрезультатно. Револьвера так і не знайшли.
Розділ тринадцятий
I
«Один із нас… Один із нас… Один із нас…»
Три слова, повторювані до безкінечності, врізались у піддатливий мозок людей.
П’ятеро людей — п’ятеро переляканих людей. П’ятеро людей, що стежили одне за одним, що вже не намагались приховати своєї нервової напруги.
Не було прикидань — жодних фальшивих формальних бесід. Вони були п’ятьма ворогами, поєднаними інстинктом виживання.
І всі вони, раптово, стали все менше скидатися на людей. Вони регресували до звіриного вигляду. Наче насторожена стара черепаха, сидів суддя Ворґрейв, згорбившись, тіло його — непорушне, очі — гострі та насторожені. Колишній інспектор Блор мав більш жорсткий та незграбний вигляд. Він пересувався, наче повільна кошлата тварина. Очі — налиті кров’ю. Вираз люті, змішаної із тупістю. Був схожий на загнаного звіра, готового напасти на своїх переслідувачів. Чуття Філіпа Ломбарда, здавалось, радше загострилися, ніж притупилися. Він реагував на найслабший звук. Його кроки стали легшими і швидшими, а тіло — гнучким і граційним. І він часто усміхався, оголюючи свої довгі білі зуби.
Віра Клейторн була надзвичайно тиха. Більшу частину часу вона проводила, скулившись у кріслі. Її погляд був спрямований кудись уперед, у порожнечу. Вона мала здивований вигляд. Була наче пташка, що вдарилась об віконне скло і її підібрала людська рука. Вона зіщулилась там, перелякана, не в змозі ворухнутися, сподіваючись врятуватися своєю непорушністю.
Нерви Армстронґа були в жалюгідному стані. У нього тряслись руки, він здригався, запалював цигарку за цигаркою і майже одразу гасив їх. Вимушена пасивність їхнього становища, здавалось, пригнічувала його більше, ніж інших. Час від часу в нього виривались потоки нервових промов.
— Ми не можемо тут просто сидіти й нічого не робити! Має бути щось… звичайно, звичайно, є щось, що ми в змозі зробити! Якби ми розвели вогнище…