Блор важко вимовив:
— У таку погоду?
Знову лив дощ. Вітер дув різкими поривами. Стукіт дощу зводив їх із розуму.
За мовчазною згодою вони ухвалили план дій. Усі всілись у залі. Лише одна людина за раз залишала кімнату. Інші четверо чекали, доки п’ятий повернеться.
Ломбард сказав:
— Це лише питання часу. Погода покращає. Тоді ми зможемо щось зробити… посигналити… розпалити багаття… виготовити пліт… щось!
Армстронґ промовив із раптовим нападом сміху:
— Питання часу… часу? Ми не можемо собі дозволити часу! Ми всі помремо…
Суддя Ворґрейв заговорив, і його тихий чистий голос був сповнений енергійною рішучістю:
— Не помремо, якщо будемо обережними. Ми повинні бути дуже обережними…
Обід пройшов без жодного натяку на етикет. Усі п’ятеро пішли до кухні. У коморі знайшли велику кількість консервованої їжі. Вони відкрили бляшанку язика та дві бляшанки фруктів. Поїли, стоячи навколо столу. Потім, тримаючись укупці, повернулися до зали, щоб там усістись… усістись і стежити одне за одним.
І вже на той час думки в їхніх головах ставали ненормальними, гарячковими, хворобливими…
«Це Армстронґ… Я бачив, як він на мене збоку поглядав… очі були скаженими… прямо скаженими… Можливо, він зовсім і не лікар… Авжеж, саме так!.. Він псих, що втік із божевільні, прикидаючись лікарем… Саме так… розповісти всім?.. Закричати?.. Ні, не треба, щоб він знав… До того ж, він може здаватись таким нормальним… Котра зараз година?.. Лише чверть по третій!.. О Боже, я зійду з глузду… Так, це Армстронґ… Він зараз за мною спостерігає…»
«Вони до мене не доберуться! Я можу себе захистити… Я бував у скрутних ситуаціях… Де ж, до біса, той револьвер?.. Хто його забрав?.. Ніхто його не має — ми знаємо це. Нас усіх обшукали… Ніхто не може його мати… Та хтось знає, де він…»
«Вони з’їжджають із глузду… Вони всі з’їдуть із глузду… Бояться смерті… усі бояться смерті… Я боюся смерті… Так, але це смерть не зупинить… “Катафалк прибув, сер”. Де я таке читав? Та дівчина… Я за нею стежитиму. Так, я за нею стежитиму…»
«За двадцять четверта… лише за двадцять четверта… можливо, годинник зупинився… Я не розумію, ні, я не розумію… Таке не може трапитись… але це відбувається… Чому б нам не прокинутись? Прокинься… Судний день… ні, не це! Не можу думати… Моя голова…. там щось відбувається… зараз вибухне… розколеться… Таке не може трапитись… Котра година? О Боже, лише за двадцять четверта».
«Треба опанувати себе… Треба опанувати себе… Якби тільки це було можливо зробити… Усе зрозуміло — усе вдалося. Та ніхто не повинен запідозрити. Повинно спрацювати. Повинно! Котрий? Питання — котрий? Думаю… так, скоріш за все думаю… так — він».
Коли на годиннику стукнула п’ята, усі аж підскочили.
Віра спитала:
— Хтось… бажає чаю?
На короткий час залягла тиша. Блор озвався:
— Мені чашечку.
Віра підвелась. Вона промовила:
— Піду приготую. Ви всі можете тут залишатись.
Суддя Ворґрейв м’яко заперечив:
— Гадаю, моя люба юна леді, нам усім хотілося б піти з вами й простежити, як ви його приготуєте.
Віра пильно на них подивилася, потім трохи істерично засміялась.
Вона сказала:
— Звичайно! Вам би хотілося!
П’ятеро людей попрямувало до кухні. Віра зробила чай, та пили його тільки Віра й Блор. Решта троє воліли віскі, відкоркувавши свіжу пляшку й діставши сифон із содовою із забитого ящика.
Суддя пробурмотів із усмішкою рептилії:
— Ми маємо бути дуже обережними…
Вони знову повернулися до зали. У кімнаті було темно, хоча стояло літо. Ломбард клацнув вимикачем, але світло не з’явилось. Він сказав:
— Ну, звичайно! Двигун сьогодні не вмикали, бо не було Роджерса, щоб за цим простежив.
Він повагався і запропонував:
— Ми, гадаю, могли б вийти й завести його.
Суддя Ворґрейв мовив:
— Є пачки зі свічками в комірчині, я бачив, краще ними скористатись.
Ломбард вийшов. Інші чотири сиділи й стежили одне за одним.
Він повернувся з коробкою свічок і купою тарілочок. П’ять свічок було запалено й розставлено по кімнаті.
На той час було чверть по шостій.
II
О шостій двадцять Віра відчула, що продовжувати так сидіти просто нестерпно. Вона хотіла піти в свою кімнату, помити зболену голову та скроні холодною водою.